УКРАЇНА

00:10

24.08

Влада

Про національну гордість малоросів. Фінал

0

Не треба стверджувати, що справжня українська історія створювалася в степу кошовими отаманами і гетьманами – це був маргінес історії. Справжня історія України створювалася в містах.

Отже, ми підійшли до узагальнень і висновків, на основі яких спробуємо запропонувати свою концепцію історії України – у національному, а не в народницькому чи державницькому варіантах.

По-перше, історія України повинна стати синтезом історій усіх народів, які населяють Україну і залишили на території нашої держави потужний культурний слід.

По-друге, історія України має бути очищена від домислів і дріб’язкових міфів. Якщо вже творити міф – то на реальній основі і з раціональним контекстом.

По-третє, створюючи історію України, не можна підходити до процесів зі старим інструментарієм, використовуючи при розгляді «українськості» такі критерії, як мова, етнічне походження індивідуума і т.д. – тобто застарілі категорії. Інакше ми істотно збіднюємо історію України, відмовляючись від великого пласту минулого батьківщини.

По-четверте, для історії України не має бути «незручних» моментів, які дехто з істориків намагається викреслити з історії чи приписати дії зовнішніх сил. І масони, і комуністи, та інші нібито далекі для України явища насправді були породженням українського соціуму і – отже – частиною української історії.

По-п’яте, історія України має акцентувати увагу на героїчних моментах, повинна бути наповнена оптимізмом і слугувати не тільки в наукових, але й у виховних цілях.

По-шосте, історикам, літераторам та іншим людям гуманітарних професій варто звертати увагу не тільки на історичну науку в академічному варіанті, але і на популяризацію історії України, на створення популярних курсів історії.

Історія України не гірша і не краща за інші історії. Просто вона повинна бути подана у всій красі, багатогранності і багатопластовості. Її необхідно не просто вивчити – її необхідно відчути. Історію України слід сприймати не просто як набір фактів – потрібна нова філософія історії України. А для цього необхідно зрозуміти і відчути філософію самої України, української нації, тобто – призначення і перспективи України як явища. Історія України має бути спрямована в майбутнє, а не в минуле. Минуле – це лише сума тих знань, які необхідно конвертувати в майбутні успіхи й у майбутнє державне проектування України. Майбутнє багато в чому залежить від того, які мотиви – мінорні чи мажорні – будуть домінувати в концепції вітчизняної історії.

Ще кілька моментів.

Українська історія мусить позбутися комплексу власної недооцінки. Чим європейська історія краще за українську? Та лише тим, що, починаючи з ХVІІІ – XIX століття, європейські історики більш зухвало інтерпретували власні міфи і впроваджували культ національного героїзму. Енергія їхнього національного міфу була спрямована на творення свого, а не на руйнування чужого. Якби Україна мала традицію державності завдовжки в кілька сторіч, у неї не було б потреби створювати культ Треносу (Плачу) як наріжного каменю вітчизняної історії. Згадайте Декалог українських націоналістів? «Помсти смерть славних лицарів» - одна з десяти заповідей націоналіста. І концепція історії України базувалася на культивуванні прагнення помсти – не важить - кому, усім ворогам водночас, як внутрішнім, так і зовнішнім. Помста була головним рушієм українського націоналістичного руху – від зародження до 1943 року. Тільки побачивши наслідки протистояння двох націоналізмів – польського і українського – на Волині, українські націоналісти знайшли в собі сили відмовитися від колишньої концепції і перейти до нового виду націоналізму – творчого, з новим гаслом – «Воля народам, воля людині!»...

Завдання українських істориків – показати світові і своїм громадянам, urbi et orbi, що ми, українці, не випадали із загальносвітового контексту і цивілізаційних контекстів. Що ми – не дикі мешканці степів, що тільки-но злізли з коней і намагаються наздогнати цивілізацію. Що ми – не «географічна новинка». І що «Дух одвічної стихії”, що постановив Україну „на межі двох світів”, - живий, він не вмер після того, як Ніцше підписав некролог Богові: більш того, українська нація вперше виступила зі своєю програмою дій у той рік, коли вмер Ніцше... Як тут не згадати англійський гумор? На аркуші паперу – закреслено фразу: „God is deed. Fred”. Над нею – напис: “Fred is deed. God”. Український – як і взагалі, східноєвропейський – Бог народився тоді, коли західноєвропейський – згідно з Ніцше – вмер. І коли вмер сам Ніцше...

...Але не можна забувати, що ми завжди були частиною Європи. Тамплієри, що заклали основи сучасної європейської цивілізації, мали свої замки на території України. І чи багато українців у вічі бачили руїни замку тамплієрів у Середнім під Ужгородом? У багатьох путівниках є згадування про Середнянський замок?

…Українських монархів коронували короною, присланою папою – як всіх європейських монархів. І сам факт коронації Данила Романовича, короля Галицького і Волинського, князя Київського й т.д. й т.п. королівською короною сприяв виробленню нового мислення у його підданих – мислення, базованого на європейському понятті про закон, а не на степовій традиції. Саме цей момент – 1256 рік, коронація Данила в Дорогочині – може вважатися переломним моментом, від якого слід починати відлік поділу на український і московський (ще не російський) етноси: у цей момент піддані монархів-родичів зрозуміли один суттєвий момент. А саме: ритуал освячення монархового вінця папою – хай і католиком, але ж християнином – мав більше значення, як наліпка на велике князювання, яка вручається ханом-язичником з монголоїдними рисами і дикими традиціями. Католики, хоча й вірували – з погляду православних – у «неправильного» Христа, одначе їхня віра була близькою і зрозумілою, хіба що «перекрученою». Татарські поклоніння Вогневі і Кущеві викликали відразу у люду Русі... Данило поклонився татарам – але потім весь Галицько-Волинський Літопис перейнявся каяттям і виправданнями, а сам Данило почав створювати Антитатарську коаліцію... Михайло Чернігівський відмовився поклонитися – і зазнав мученицької смерті.

Московський етнос – на відміну від українського - був створений саме на ґрунті сприйняття татарів як даності. Слабкі спроби опору – повстання Андрія Ярославовича чи Тверське повстання – були швидко і жорстоко придушені. Чи багато північно-західних князів наважилися чинити спротив Орді? Крім згаданого Андрія Ярославовича – хіба що Дмитро Грізні Очі... Та ще Димитрій Донськой – та це вже було далеко пізніше, після того, як південно-східна Русь була звільнена з-під татарського ярма. Москва зберігала васалітет щодо Орди до кінця XV століття! Звідси – і специфічна ментальність останніх Рюриковичів: вони старанно переймали стиль і методи правління у своїх сюзеренів, прагнули уподібнитися до них.

Колабораціонізм у російської історії зведено у ранг достоїнства: святий рівноапостольний князь Олександр Ярославович Невський, брат якого, Андрій, виступив проти Орди, не тільки не підтримав брата – він став одним з найближчих соратників Батия в останні роки життя кривавого хана, і, за поширеною версією, його було отруєно в Орді, як жертву боротьби за владу між Батиєвими спадкоємцями. Онук Олександра, Іван Данилович Калита, князь московський, ввійшов в історію завдяки тому, що сам вирішив збирати данину для татар, запропонувавши свої послуги замість послуг баскаків. «Таким чином, частина данини залишалася в Москві, прихованою від хана, і цей чинник сприяв зміцненню Московського князівства», - пишуть із замилуванням історики. При цьому, не зазначаючи на одному істотному моменті: грабував же Калита свій власний народ...

Але московський етнос став лише частиною етносу російського. Російський етнос виник шляхом злиття московського і новгородського етносів (Новгород – це особлива форма слов’янської самоорганізації, продукт ранньої колонізації слов’янами фіно-угорських територій), а також старих ординських територій. Зауважте: міф Москви як Третього Риму виникає тоді, коли московський етнос переходить до реконкісти. На рівні міфу суспільство сприймало ідеологему про рецепцію традицій Риму і Константинополя на московському ґрунті, насправді ж відбувалося приєднання ординських територій, переймання ординського менталітету й ординських традицій новою спільністю людей, з особою, оригінальною культурою. Основне, що колишні русичі запозичили в Орди, була метафізика влади і метафізика держави – те, чого геть-чисто була позбавлена раціонально мисляча Європа. Ірраціоналізм – от основа світосприймання нового етносу...

Для того, щоб з цього субстрату – московсько-новгородського, фіно-угро-слов’яно-тюркського - сформувався новий, російський етнос, потрібен був ще один складник. І цей складник відшукав князь Микола Трубецькой, відомий російський філософ, котрий писав у 30-х роках ХХ століття в статті «До українського питання»:

Українці розвивалися на зовсім іншому ґрунті, аніж росіяни. Українці практично не піддавалися культурному і політичному впливові Орди. Вони комфортно почували себе в єдиній українсько-білоруській державі – Великому Князівстві Литовському. Литовські (україно-білоруські) монархи громили німців під Грюнвальдом і їх запрошували на європейські престоли – до Чехії, Польщі. 1428 року в Луцьку минув з’їзд європейських монархів, на який прибули Великий князь Московський, Великий князь Литовський, король Польщі, кримський хан і хан Буджацької орди, представники турецького султана і молдовського господаря, представники дунайських князівств, чеський король, легат папи римського та імператор Священної Римської Імперії... Чи багато уваги в українській історичній літературі надавали цьому середньовічному саммітові глав держав Європи? Чи знають про цей самміт у Брюсселі?

Чому досі в українській історії нема місця для битви під Оршею і походу Лжедмитрія на Москву? Адже активним елементом Смутного часу були українці – саме вони, а не етнічні поляки, становили більшість армії Отрєп’єва. І католицизм, який нібито намагався насаджувати Лжедмитрій під час свого царювання в Москві, був радше Греко-католицизмом, горезвісною унією, за якої зберігалася грецька обрядовість, але змінювалася юрисдикція церкви. Римо-католицизм запроваджувати в Москві було б безглуздям, а унія (нове явище, що постало лише за десять років до походу Лжедмитрія ) була б більш м’якою формою релігійної експансії. А захоплення Москви 1612 року козаками і шляхтою? Я розумію росіян, які шанують пам’ять Козьми Мініна і князя Димитрія Пожарського, які звільнили Москву від польсько-білорусько-української окупації. Але не розумію українців, у яких не знайшлося місця в історії Батьківщини для Івана Заруцького, Марини Мнішек і тисяч відомих та безіменних героїв Московського походу...

Я не розумію, чому досі в аннали української юридичної думки не вписали ім’я Лева Сапеги – творця знаменитого Литовського Статуту, своєрідної середньовічної Конституції Речі Посполитої. Якщо ми хочемо бути європейцями – чому не шануємо його пам’ять? Так само як пам’ять князя Вітовта чи князя Гедиміна. Пам’ять князів Корецьких, Острозьких, Любомирських, Вишневецьких. Пам’ять наших земляків Михайла Вишневецького і Яна Собесського, що мали честь очолювати Річ Посполиту. Литовці і поляки – це не окупанти українських земель. Це плоть від плоті наша історія. І не треба стверджувати, що справжня українська історія створювалася в степу кошовими отаманами і гетьманами – це був маргінес історії. Справжня історія України створювалася в містах, воєводствах, князівствах.

Німецька і польська колонізація Поділля, Волині і Галичини – це наша історія. Розвиток генуезьких колоній і Кримського ханства – це теж наша історія. Заселення степу сербами, греками, болгарами і росіянами – це теж наша історія... Справжній герой української історії для нас мислиться в образі такого собі козака Мамая – самозаглибленого, із загадковою посмішкою а ля Мона Ліза, з оселедцем і бандурою простакуватого чоловічка, завжди п’яного й обдертого, що потерпає від мук, але рано чи пізно вибухає праведним гнівом (цей гнів одна київська газета 1918 року влучно передала, описуючи повстання Директорії – «Розпетлюрився такий швець на два винниченки, так як заболбочанить!»). Хтось сказав, що український ідеал зосереджено в образі Тараса Бульби...

А тим часом на одній із гравюр Якова Гніздовського зображено сюжет – Іван Федоров вручає свіжовидруковану «Біблію» князеві Костянтину Острозькому. На першодрукарі – європейське вбрання кінця XVI століття: широкий іспанський комір, «надуті» короткі штани, європейська куртка, плащ... Саме так вдягалися наші предки – міське населення України, серед іншого південного узбережжя Криму. А тепер подивіться на пам’ятники Івану Федорову (точніше, Федоровичу, подільському шляхтичеві, змушеному через баниції – вигнання за рішенням суду – переселитися в сусідню державу, але потім вернутися на батьківщину) у Львові та Москві. Соррі, але хто на них зображений? Федоров неодмінно б образився...

А поки мало хто зауважує, що події «Мертвих душ» Гоголя відбуваються на території України. А «Мертві душі» ми, українці, маємо знати як отченаш – адже типажі цієї поеми змальовані з наших предків, і дають змогу зрозуміти наші корені й джерела. Згадайте: Чичиков хвалиться на балу, що в нього є стільки й стільки душ у ХЕРСОНСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ. Он вони – наші з вами корені. Он вони – наші з вами джерела: Коробочка, Собакевич, Ноздрьов, Плюшкін і Манілов – це друге-третє покоління колонізаторів колишнього Дикого Степу, котрі заснували на старих татарських землях Каховки, Херсони, Миколаєви, Одеси та решту населених пунктів... Гоголь краще за інших знав нашу, українську душу. І історія України буде немислима без історії прототипів гоголівських героїв...

Не козаками єдиними. Тим паче – не арійцями єдиними. А вже поготів – не самим лише «споконвічним прагненням до возз’єднання з великим російським народом». Радше – всупереч цьому прагненню розвивалася українська історія.

Ми зробили екскурс у сусідню історію не для того, щоб принизити росіян – в принципі, російська історія – не менш цікава і захоплююча, аніж українська, але це – дві абсолютно різні історії. І навіть у роки співіснування в рамках єдиної держави наявною була різниця в менталітеті і конкуренція двох начал – українського з європейськими традиціями і російського з ординськими рудиментарними плямами. Плямами, що їх не змогли відмити навіть німці, що дружною юрбою окупували російське XVIII століття... До речі, саме в XVIII столітті Україна намагалося домогтися, аби її вчули. Чи багато хто пам’ятає зараз такий видатний твір анонімного автора, як «Брань Малороссии с Великороссией»? А «Історія Русів» - хіба не свідчення бажання української еліти бути неросійською, самостійною, собою? Джентльмен на російському престолі, монарх, напевно, що більше за інших мав розуміння обов’язку і честі, Микола Перший, високо цінував «Енеїду» Котляревського, читав і цитував її в оригіналі. І для нього не було сумнівів, що Малоросія – це частина імперії, але малороси – не частина великоросійського народу. І це було об’єктивною реальністю...

Страчений Миколою поет Кіндратій Рилєєв писав у поемі «Войнаровський»: «Мне ад Украйну зреть в неволе, её свободной видеть – рай!». Обласканий Миколою поет Олександр Пушкін писав: «Быть независимой державой давно Украине пора», вкладаючи ці слова у вуста свого антигероя – Мазепи. Близький приятель дітей Миколи, граф Олексій Толстой писав про Україну пронизливі і зворушливі рядки – «Колокольчики мои» і «Ты знаешь край, где всё отрадой дышит». Сучасник Миколи й один із класиків української літератури Євген Гребінка вніс величезний вклад у російську культуру, створивши для наших сусідів безсмертний шедевр - романс «Очі чорні». Може, настав час подивитися по-іншому на миколаївську епоху? Миколаївська епоха – це не тільки казарми і муштра, не тільки придушення повстання Чернігівського полку у Василькові під Києвом (можна уявити той жах, що почався б – серед іншого й в Україні – у разі приходу до влади Пестеля з товаришами – почитайте їхні програмні документи), не тільки розгром Польського повстання і ліквідація шляхти, не тільки арешт і заслання Тараса Шевченка – це ще й каталізація українських етнотворчих процесів.

Згасаюча нація може піднестися духом унаслідок якоїсь провокації. Для чехів такою провокацією був «Краледворський рукопис» - віртуозна підробка Вацлава Ганки. Після цього настав період масового національного самоусвідомлення чехами себе, перетворення германізованих чехів у власне чехів. Для українців у складі Російської Імперії такою провокацією була вся миколаївська епоха – з культурними віяннями, пошуком культурного й ідеологічного ґрунту, з інтелектуальними дискусіями, таємними гуртками і парамасонськими організаціями. У цьому казані народилася українська (або все ще малоросійська) еліта. Для Росії першої половини XIX століття народження Українства було чимось на кшталт сеансів спіритизму в стилі графа Каліостро чи графа де Сен-Жермена – вишуканим проведенням часу для обраних.

XIX століття – це період відродження українського Фенікса. У XVIII столітті потенціал України було спрямовано на утвердження власної еліти на вищих і середніх щаблях бюрократичної системи Російської імперії, а також на захист Росії від німецької культурної експансії. Згадайте, хто тоді найбільше противився німецькій навалі? Українець Феофан Прокопович. Українець Стефан Яворський. Українець Димитрій Ростовський (Туптало). Українець Безбородько, що став канцлером Російської імперії. Українці брати Розумовські (до речі, про старшого, Олексія, Юрій Андрухович писав в іронічній формі: «Ставши невінчаним чоловіком, амантом імператриці Єлизавети Петрівни, Розумовський, завдяки своїм надзвичайним сексуальним здібностям, домігся для України скількох поступок і привілеїв, скількох не домоглися інші історичні діячі. Тому він гідний того, щоб внести його ім’я в національний пантеон. «Не мечем, то членом», - таким був його лицарський девіз»). Вихованець київської школи Михайло Ломоносов... Нарешті, козацький сотник Мирович, що намагався зробити переворот у Петербурзі, скинути Катерину Другу і повернути на престол законного імператора Івана Шостого, що перебував тоді в ув’язненні в Шлісельбурзькій фортеці – після перевороту 1741 року...

Сподіваюся, що колись у Москві, на Красній площі, навпроти пам’ятника Мініну і Пожарському, стоятиме стела з написом: «Українцям – від вдячної Росії». А у Варшаві, неподалік від Бельведера, аналогічна стела, з написом: «Українцям – від вдячної Польщі». Бо Україна стільки зробила для зміцнення могутності своїх сусідів, що заслуговує, принаймні, на поважне ставлення до себе і до української нації...

Отож: після вичерпання внутрішніх резервів українськості Україна вимагала зовнішніх вливань. І вона знайшла їх! Знайшла не стільки і не тільки серед етнічних українців, але і серед тих, хто побажав попрацювати на українську ідею – нехай вона здавалася штучною, нехай невдячною, але однаково привабливою. Не варто забувати – це було романтичне XIX століття, з інакшими уявленнями про світ і про призначення людини, більш сентиментальними і більш шляхетними. Століття, у якому заради коханих билися на дуелі, а після публікації байронівського «Паломництва Чайльд-Гарольда» Європу охопила справжня хвиля самогубств – молодь сильніше і яскравіше відчувала прекрасне, а слова ще мали міць запалювати внутрішній вогонь. “Pelgrzymka narodu Polskiego” і «Jeszcze Polska ne zginela» могли змусити піднятися на боротьбу поляка, «Книга Буття українського народу» і «Ще не вмерла Україна» здатні були змусити українського шляхтича – полонізованого чи русифікованого – згадати про свої етнічні корені.

Внутрішню енергію українського етносу втілив у собі Тарас Шевченко. Іван Франко і Михайло Драгоманов відкрили Україні дорогу до Європи. Племінниця Драгоманова Леся Українка перетворила Малоросію в Україну – у повному змісті цього слова. Представники польського і російського етносів також влилися в українську справу – і в підсумку на початку ХХ століття відбулося перетворення Малоросії. Почалося втілення проекту «Україна». Проекту, що в кілька етапів (а остаточно – 1991 року) злився з іншими, рівнобіжними проектами, впроваджуваними на цій території...

Отже, на завершення наших «мудрувань» ми ризикнемо запропонувати свою схему національної історії України. З нею можна погоджуватися чи ні, сперечатися чи сприймати як даність – наше право озвучити власну думку .

Отже, історія України:

Найдавніший період. Територія України й антропогенез. Первісні стоянки на території України. Лука Врублевецька. Палеоліт. Стоянки Криму. Мезоліт і неоліт на території України.

Енеоліт і енеолітичні культури. Трипілля, генезис трипільців. Міграції народів у енеолітичну епоху.

Українські античність і варварство. Античні міста-держави в Північному Причорномор’ї. Кіммерійці і скіфи як сусіди античних міст. Скіфське суспільство і взаємопроникнення культур. Боспорське царство і Рим. Римський вплив на територію України. Війни Риму з даками і територія України. Культ Марка Ульпія Траяна і його відгомін в українських епосах. Сармати. Велике переселення народів. Виділення в сарматському потоці східних протослов’ян. Антський союз і протистояння між протослов’янами і німецькими племенами. Гуни і слов’яни. Битва під Каталуонськими полями. Хазарський чинник. Варязький чинник. Виникнення Русі. Аскольд і Дір. Олег. Ігор. Ольга. Святослав. Війни з Візантією і Болгарією. Східні походи. Поширення християнства. Ярополк і Володимир. Кінець української античності (зруйнування Херсонеса). Кінець українського варварства (прийняття християнства).

Українське середньовіччя. Важливий момент: у цей час з’являється особливе – династичне – світосприймання. Якщо раніше звичайна людина сприймала себе як частина роду, племені, то тепер він починає виступати як підданець того чи того монарха. Легітимність монарха визначається його династичним походженням і старшинством у роді. Період починається з Ярослава Мудрого, під час правління якого вперше відзначено такі зрушення у свідомості протоукраїнців. І якщо в битвах зі Святополком домінують ще старі, родові і племінні традиції, то битва під Лиственом 1027 року між Ярославом Київським і Мстиславом Чернігівським має вже печать нового часу. Брати заперечують старшинство в роді і право на ленні володіння. Ярослав наприкінці життя роздає лени своїм синам – уже не за племінним принципом, а саме за ленним.

Отже, українське середньовіччя. Ярослав Мудрий. Перемога над печенігами. Васалітет племен, що входять до печенізького союзу, і використання печенігів для охорони степових кордонів Русі. Утворення на печенізьких землях нового, Переяславського князівства. Князівство Тмутараканське. Відмова Русі від концепції постійної експансії і встановлення кордонів Русі. Тріє Ярославичів. Поява половців. Російсько-половецьке протистояння. Володимир Мономах і період стагнації Давньої Русі. Децентралізація Русі. Занепад Києва. Вивищення трьох центрів Давньої Русі – Галича, Чернігова і Володимира. Спроба перебудови Русі за принципом Священної Римської Імперії (проект Романа Мстиславича Галицького і Волинського). Смута і громадянська війна в Південно-Західній Русі. Навала татарських військ на Русь. Окупація російських земель татарами. Коронація Данила, князя Галицького. Утворення двох Русей – Південно-Західної і Північно-Східної. Утворення Великого Князівства Литовського. Поширення юрисдикції Великого Князівства Литовського на Південно-Західні землі Русі. Литовський період. Князівство Феодоро в Криму. Утворення Кримського ханства. Династія Гиреїв.

Німецька і польська колонізація українських земель - утворення фільваркових господарств. Діяння Гедиміновичів. Битва під Грюнвальдом. Кревська і Городельська унії. Битва під Оршею. Утворення козацтва. Литовські статути. Становище євреїв на території України. Вигнання євреїв за часів Вітовта.

Український Ренесанс. Для цього періоду характерний новий етап – етап самоідентифікації за релігійною ознакою. У Європі цей етап починається в XV столітті (Гуситські війни), в Україні – майже на століття пізніше.

Українські і татарські міста епохи Ренесансу. Кримське ханство і васалітет щодо Османської Порти. Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої. Берестейська (Брестська) Унія. Протистояння між православ’ям і католицизмом. Конфесійний компроміс. Спроби уряду Польщі і литовської магнатерії використовувати козаків для оборони південних рубежів речі Посполитої (казус Ярослава: якщо є «вільний» степовий елемент – треба спробувати використовувати його на благо державних інтересів). Козацька вольниця і козацькі походи. Авантюра з Лжедмитрієм. Війна Речі Посполитої з Туреччиною. Сагайдачний. Відродження українського православ’я. Петро Могила. Вплив України на формування еліти й ідеології Московської держави. Козацькі хвилювання 1620 – 30-х років. Протиріччя усередині Речі Посполитої: чинник литовської магнатерії як головна загроза стабільності і розвитку держави. Українська шляхта. Союз королівської влади і козацької вольниці як умова появи феномена Богдана Хмельницького. Буржуазна революція Богдана Хмельницького. Перемоги. Перетворення України в геополітичний чинник. Союз з Московською державою. Віленський мир і смерть Богдана Хмельницького. Виговський. Конотоп і Гадяцькі статті. Проект Великого Князівства Російського. Кінець революції і контрреволюція (Руїна).

Українське бароко. Характерна риса періоду – відхід від церковно-конфесійного принципу мислення і перехід до етнічного самоусвідомлення. Хоча рудименти сприйняття дійсності крізь конфесійну призму ще довго давалися взнаки. Рудименти – річ уперта.

Іван Мазепа. Бунт Мазепи проти Петра. Полтавська баталія. Гетьман Орлик. Прутський похід української і турецької армій. Узяття в полон Петра Першого. Похід на Білу Церкву. Перша хвиля української політичної еміграції. Скоропадський. Данило Апостол. Діяльність Малоросійських колегій. Єлизавета і чинник Розумовських. Кирило Розумовський у ролі гетьмана України. Конкуренція шляхти і дворянства в Україні. Масонські ложі. Григорій Сковорода. Бел Шал-Тоф. Нахман. Зародження хасидизму. Велика провокація Катерини – «Коліївщина». Російсько-турецькі війни і розширення території Малоросії. Приєднання Криму до Російської Імперії. Ясновельможний князь Потьомкін як один із діячів української історії. Діяльність Потоцьких і Браницьких. Поділи Польщі. Утворення південноукраїнських міст. Місія Капніста. «Брань Малороссии с Великороссией». «Історія Русів».

Український класицизм. «Дві Україні» - Галицька і Наддніпрянська. Навала Наполеона і французькі плани щодо України. Дві концепції стосовно Наполеона – концепція захисту батьківщини від агресії і концепція «Наполеон-визволитель». Таємні товацриства і політизація масонських лож. Спроба масонської революції в Російській імперії – рух декабристів. Іван Котляревський. «Русалка Дністрова». Перетворення Харкова у великий культурний центр Лівобережжя. Миколаївська епоха. Кирило-Мефодіївці. Михайло Чайковський. Слов’янофільська ідея. Київоцентризм. Боротьба українських інтелектуалів за суб’єктність Малоросії. Революція 1848 року в Австро-Угорщині. Політичні і соціальні процеси в Галичині. Хлопоманство на Наддніпрянщині. Концепція Куліша і концепція Шевченка. Іван Франко. Михайло Драгоманов. Російська українська культура. Олексій Толстой і Козьма Прутков. Початок індустріалізації України. Наступи українського міста на українське село. Буковина і Закарпаття. Зародження соціалістичних і анархічних ідей. Андрій Шептицький. Зародження українського націоналізму. Микола Міхновський. Відродження масонського руху в Росії. Максим Ковалевський. Максиміліан Волошин. Володимир Короленко. Ганна Ахматова. Шолом-Алейхем. Зародження сіонізму і Володимир Жаботинський. Столипінська реформа і колонізація українцями Середньої Азії, Сибіру і Далекого Сходу. Нова хвиля еміграції. Політичні платформи українців напередодні Першої світової війни. Перетворення Малоросії в Україну.

Українська революція. Перша світова війна. Союз визволення України. Діяльність Михайла Грушевського. Початок діяльності Дмитра Донцова. Падіння монархії. Рустикальна (сільська) домінанта в українській революції. Центральна Рада і діяльність соціалістів-революціонерів як оплоту рустикальних революційних сил. Війна з більшовицькою Росією. Проголошення незалежності. Активізація громадського життя в Криму. Кримський похід Петра Болбочана. Брестський мир. Гетьманат: ситуативна перемога урбаністичних сил над рустикальними. Українська Держава Павла Скоропадського. Директорія і реванш рустикальних сил. Революція в Галичині. Взаємодія «двох Україн»: складний шлях до взаєморозуміння. Єврейське питання в українській революції. Петлюра. Сенльська вольниця – рудименти козацтва з модернізованою ідеологією: Нестор Махно, Отаман Зелений (Данило Терпило), Ангел, Григор’єв, Соколовський. Узяття Києва в серпні 1919 року. Муссоліні про перспективи України (серпень 1919 року). Зятковецький мир: перехід Української Галицької армії на бік Денікіна. Діяльність Білої армії в Україні. Українці на Далекому Сході. Колчак. Українські загони в армії Колчака. Створення Червоної Української Галицької армії. Варшавський договір України з Польщею. Спільний похід на Київ. Розгром Петлюри. Чудо над Віслою. Ризький світ. Другий Зимовий похід. Поділ України між чотирма державами

Модернізація України. Феномен Радянської України. Феномен українського інтегрального націоналізму. Важливий момент: обоє явищ (як УРСР, так і націоналізм у версії Донцова-Коновальця), були антитезами до української революції 1917 – 1921 р. Таким чином, якщо революція мала рустикальний характер, обидва проекти були урбаністичними за своєю суттю, хоча енергія обох проектів черпалася за рахунок перетворення рустикальної енергії в урбаністичну. Головними діючими особами обох процесів були вихідці із села, що рішуче поривають зв’язок із селом і перетворюються в адептів міського життя. Відповідно змінюється стиль мислення, пріоритети і т.д. Істотна різниця: проект УРСР був більш глобальним проектом з яскравим лівим ухилом (комунізм плюс всесвітня революція, Україна як частина майбутнього «єдиного людського гуртожитку»), проект України в розумінні націоналістів – це концепція «свого будинку» - сильного, пасіонарного, багатого, з виразною право-консервативною ідеологією. Українізація. Революція в літературі, науці, мистецтві. Скрипник. Кримсько-Татарська Автономія. Спроба створення Єврейської Автономної Області в Таврії. Створення УВО. Євген Коновалець. Ідеї Дмитра Донцова. Створення Організації українських націоналістів. Терористичні акти в Галичині. Індустріалізація і колективізація. Голод 1932 – 1933 років. Репресії. Розгром рустикальної моделі розвитку українського суспільства. Торжество урбанізації. Остаточний перехід до розвитку України як урбанізованого проекту. Розкол в ОУН. Проголошення незалежності Карпатської України. Друга світова війна й Україна. Приєднання до УРСР Галичини, Волині, Бессарабії і Північної Буковини. Боротьба двох концепцій (УРСР і націоналістична концепція України). УПА. Українські фронти в складі Червоної Армії. Окупація України Німеччиною і її сателітами. Головний підсумок війни для України: УРСР перетворюється в самостійний суб’єкт міжнародного права. Приєднання до УРСР Закарпаття. Післявоєнне відродження. Виникнення донецького і дніпропетровського кланів. Збройна боротьба УПА. Прихід «української партії» до влади в Москві. Хрущов. Приєднання Криму до УРСР. Брежнєв. «Холодна війна» як Третя світова війна. Шелест і Щербицький. Програш СРСР (і УРСР) у Третій світовій.

Українська революція і побудова незалежної держави. Процеси лібералізації в радянському суспільстві. Горбачов. «Товариство Лева». Український Гельсінська Спілка. Народний рух України. Союз української незалежної молоді. Три концепції майбутнього України: оновлений Союз у вигляді конфедерації, Союз як федерація держав, повна самостійність. 1989 рік і висування гасла незалежності як єдиної політичної платформи. Вибори до Верховної Ради. Проголошення суверенітету України. Голодування студентів у Києві. Зеландсько-Огарьовський процес. ГКЧП. Проголошення незалежності України. Основні рушійні сили української революції: націонал-демократи (Рух, УГС), молодіжні об’єднання, ліберали (демплатформи в КПУ і ЛКСМУ). Сили контрреволюції: комуністи, директорат. Народження України як компроміс між націонал-демократами, комуністами і директоратом. Президентство Кравчука.

«Ера Кучми». Активізація директорату. Конфлікт між директоратом і колишніми комуністами. Тактичний союз директорату з націонал-демократами. Прем’єрство Кучми. Директорат як самостійна сила. Прихід директорату до влади. Феномен Кучми. «Дніпропетровський клан». «Партія влади». Період олігархату. Гонгадзегейт. Політична криза в державі. Посилення Кучми. Питання політичної реформи.

Такою ми бачимо схему історії України. Малороси теж мають право на свою національну гордість. Їм нема чого встидатися свої минулим – воно було прекрасним і героїчним. Їм є за що поважати своїх предків. І Українська нація аж ніяк не належить до числа неісторичних. Принаймні, ми в змозі підкорегувати теорію Гегеля і довести історичність української нації. Але нації як інтегральної спільності, а не етносу, що набув політичних рис. Нації, як спільності людей, що проживають на спільній території і об’єднаних спільним майбуттям.

Кость Бондаренко

Джерело: proUA

Теги:

Версія для друку
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Партнери портала

Price.ua - сервіс порівняння цін в Україні
Архів Експорт Інформатор Про нас / Контакти

   Copyright © 2016 Коментарі: Всі права захищені.

Яндекс.Метрика Система Orphus