УКРАЇНА

09:37

27.03

Влада

Третя сила. Від зародка - до влади

0

До чорно-білої політичної карти України все наполегливіше намагається ввірватися “строкатий” колір. У кулуарах найчастіше його називають “третьою силою”.

Поява нової дефініції аж ніяк не означає, що народження її відбулося цього року. Уважне око могло б зафіксувати її ембріони ще на зорі незалежності України. Тому варто, напевно, кинути погляд у минуле, щоб зрозуміти, що ж на нас чекає в майбутньому.

Спроба визначення

Головною відмінною рисою “третьої сили”, очевидно, варто вважати її прагнення переключити увагу виборців з пріоритетного суспільно-політичного конфлікту на конфлікт другорядний.

Тому шанси на перемогу “третьої сили” різко зростають, якщо:

- пріоритетний конфлікт виглядає недостатньо чітким чи суспільство його не усвідомлює;

- пріоритетний конфлікт розмитий у суспільній свідомості іншим конкурентним конфліктом;

- головні політичні сили не відповідають очікуванням мас.

Хронологічний аналіз

1991 рік (президентські вибори):

- основний конфлікт – чіткий і очевидний;

- конфронтуючі сторони – адекватні й сильні.

Протистояння було між владою, тоді ще єдиною з комуністами (Леонід Кравчук), і націонал-демократами (В’ячеслав Чорновіл).

Основний конфлікт був настільки сильним і очевидним, що “третя сила” навіть не проектувалася у зв’язку з явною безперспективністю проекту.

1994 рік:

- основний конфлікт чіткий і очевидний;

- сторони протистояння гранично слабкі й неадекватні.

У 94-му (президентські й парламентські вибори) головним суспільним конфліктом продовжувало лишатися протистояння конгломерату комуністів і влади проти націонал-демократів (Рух). Але обидва учасники конфлікту, постарівши, явно пройшли пік своєї ефективності:

- перша сила: Леонід Кравчук був відверто слабким, зберігши в союзі з собою лише частину екс-комуністів, що вже порвали з партією. Власне ж КПУ П.Симоненка ще недостатньо зміцніла, щоб стати однією з двох сил основного протистояння;

- друга сила: не використавши історичного шансу початку 90-х, не модернізувавшись, Рух почав інтенсивно колотися і ситуаційно виступив однією з двох сил основного конфлікту, виходячи, швидше, з минулих заслуг і в зв’язку з відсутністю адекватнішої до вимог часу політичної сили.

На цьому тлі типовою “третьою силою” виступив Леонід Кучма. Незважаючи на відсутність виразної програми і хоч якихось артикульованих світоглядних основ, йому вдалося здобути перемогу саме через організаційну кволість і неадекватність “першої” і “другої” сил.

“Друга” сила (Рух) була настільки дезорганізована, що її єдиний харизматичний лідер В.Чорновіл мав за щастя відмовитися від участі в президентській кампанії.

Влада ж протистояти новій, досить енергійній “третій силі” виявилася просто неспроможною.

1998 рік (парламентські вибори):

- основний конфлікт неочевидний;

- найсильнішій стороні – комуністам П.Симоненка – фактично ніхто не протистоїть.

-

“Традиційний” конфлікт (комуністи проти націонал-демократів) досі вже втратив свою гостроту, суспільство багато в чому втратило до нього інтерес, а “новий” конфлікт (влада проти опозиції) ще недостатньо оформився.

Таким чином, учасники “традиційного” конфлікту розіграли його з результатом 24,65% (КПУ) : 9,40% (Рух).

З відомою натяжкою учасниками “нового” конфлікту можна вважати:

- влада: 5,01% (НДП) + 4,01% (СДПУ(о)) = 9,02%;

- опозиція: 8,55% (соціалісти + селяни) + 4,67% (“Громада”) = 13,22%.

Нічого дивного, що серед виборців запанували цього року апатія, дезорієнтація і самовідчуження від політики.

На виборах 98-го типовою “третьою силою” стала Партія зелених України, що посіла 4-е місце з 5,43%. ПЗУ фактично пропагувала політичний нігілізм і відмову від будь-якого політичного протистояння як справи нудної та малозмістовної.

1999 рік (президентські вибори)

Перед президентською кампанією 99-го ідея “третьої сили” обговорювалася досить жваво.

Як живий приклад наводилася, природно, Партія зелених України.

22 травня автор “Дзеркала тижня” А.Гуревич написав: “Ліві втрачають монополію на протестний електорат, що більш не ідентифікує себе винятково з КПУ. Настає епоха «третьої сили», рівно віддаленої і від влади, і від украй лівої опозиції”.

До речі, влада того року куди більше боялася саме “третьої сили”, а не своїх традиційних супротивників – комуністів.

17 травня СДПУ(о) на своєму з’їзді підтримала Л.Кучму, а лідер партії В.Медведчук заявив, що «партія прагнутиме до влади і вона її одержить», додавши, що «залишатися третьою силою в політиці - це те саме, що бути третім у коханні».

Відмінними рисами президентської кампанії стали:

- наявність двох однаковою мірою пріоритетних конфліктів: “традиційного” (комуністи проти антикомуністів), що досі відчутно йшов на спад, і “нового” (влада проти опозиції), що стрімко набирав сили;

- у “традиційному” конфлікті брали участь комуністи і влада, що перехопила прапор антикомунізму в націонал-демократів;

- учасниками “нового” конфлікту були, знову ж, влада й об’єднана опозиція, що виступала на той час у вигляді “канівської четвірки” (О.Мороз-Є.Марчук-О.Ткаченко-В.Олійник);

- усі три сили, задіяні в основних конфліктах, реально претендували на перемогу.

Як “третю силу” позиціонувала себе саме об’єднана опозиція.

На початку липня 99-го лідер правої Української республіканської партії Олександр Шандрюк заявив: «В Україні з’явився лідер третьої сили. Саме Марчук консолідував Схід і Захід України».

Місяцем пізніше про те, що в Україні почала формуватися «третя сила», альтернативна як нинішній владі, так і комуністам, заявив лідер соціалістів Олександр Мороз, додавши: «Сюди може увійти близько 20 партій, як лівих, так і правих, що не посідають ортодоксальних чи маргінальних позицій». Мороз навіть трохи попікирувався з Марчуком у змаганні за те, хто на виборах “стане третім”: “Наближена до нього (Євгена Марчука) преса нав’язувала ідею про месіанство “третьої сили” в особі Марчука. Багато інтелектуалів просто купилися на це”.

Про те, що “третьою силою” насправді є один з лідерів Руху Геннадій Удовенко, намагався сказати його представник Володимир Лановий, але через явну надуманість подібної тези він залишився непоміченим.

Позиціонування себе як “третьої сили” здавалося опозиції продуктивним навіть після програшу в першому турі виборів.

Так, зокрема, перед другим туром Анатолій Матвієнко (на той час уже керівник опозиційного об’єднання “Відкрита політика”) поклав політичну відповідальність за “збереження сьогоднішнього корумпованого олігархічного режиму” на лідера комуністів П.Симоненка, що вийшов у другий тур разом з діючим президентом Леонідом Кучмою. Матвієнко закликав виборців проголосувати в другому турі проти обох кандидатів, оскільки “тільки в такий спосіб виборці зможуть виразити своє прагнення бачити на чолі держави третю силу, здатну уособлювати завтрашній цивілізований європейський вибір України”.

Але все-таки, незважаючи на усі відозви, переміг саме Леонід Кучма. Справа в тім, що:

- конфлікт “влада – опозиція” був для суспільства порівняно новим, тільки набирав обертів у свідомості більшості населення;

- владі вдалося використати інерцію суспільної свідомості й закріпити за конфліктом “комуністи проти антикомуністів” статус пріоритетного;

- позиціонування себе як “третьої сили” було стратегічною помилкою опозиції. Через свою слабкість і організаційну роз’єднаність їй не вдалося донести до суспільства думку про те, що конфлікт “комуністи проти антикомуністів” є фактично надуманим і таким, що втратив актуальність.

2002 рік (парламентські вибори)

До останніх парламентських виборів країна підійшла, досить чітко усвідомлюючи, що головним для неї є протистояння “влада – опозиція”. Ще свіжі були в пам’яті плівки Мельниченка, акції протесту опозиції, а контраст між діями уряду В.Ющенка і його спадкоємця не мав потреби в особливій популяризації.

Влада і сама доклала достатньо зусиль, щоб опозиція (хоч і не об’єднана) прийшла до виборів активною і популярною. Конфлікт “комуністи – антикомуністи” вже втратив суспільну актуальність і, що більш істотно, динаміку, через що комуністи були значним, але все-таки статичним елементом кампанії.

Таким чином, сили, що протистояли (“За ЄдУ!” і СДПУ(о) – з одного боку, і “Наша Україна”, соціалісти і БЮТ – з іншого), були цілком адекватні суспільним очікуванням.

За інерцією, на звання “третьої сили” претендували багато хто: як мінімум – “Жінки за майбутнє” (що набрали 2,11%), Команда озимого покоління (2,02%) і Партія зелених України (1,30%). І хоча в сумі їхній показник перевищує прохідний бар’єр 4%, навряд чи могла бути віднайдена інтегральна ідея, здатна об’єднати представників “третьої сили” і забезпечити їм перемогу.

Примітно, що до парламенту пройшли сили, які спираються на базові, системні суспільно-політичні цінності. Представники “третьої сили” спиралися на цінності ситуативні, швидше естетичного, а не прагматичного змісту.

Але програла “третя сила” не тільки тому, а більшою мірою тому, що їй просто не вистачило місця: занадто явними й сильними були “перші” і “другі”, занадто усе було зрозуміло для суспільства.

2004 рік (у процесі)

У нинішній виборчій кампанії пріоритетний конфлікт “влада – опозиція” гранично загострений, суспільство усвідомлює його чітко, як ніколи.

Сторони конфлікту адекватні і, що дуже важливо, вдало персоніфіковані – Віктор Ющенко і Віктор Янукович є, безумовно, найбільш інтегрально сильними представниками протиборчих тенденцій.

Таким чином, місця для “третьої сили” залишається ще менше, ніж у 2002 році й незрівнянно менше, ніж у виборах 1994 і 1998 років, коли “третя сила” перемагала.

Потрібно відзначити, що мало який кандидат, за винятком двох “великих Вікторів”, утримається від спокуси позиціонувати себе як “третю силу”.

Реальні ж претенденти на це почесне звання вираховуються за допомогою банального віднімання: спочатку із загальної кількості кандидатів відкидаються, власне, В.Ющенко і В.Янукович, потім кандидати “усе-таки Янукович”, за ними – “усе-таки Ющенко”, а в самому кінці – кандидати “Я не така, я чекаю трамвая...”.

У сухому залишку лишається двоє: київський мер Олександр Омельченко й екс-прем’єр Анатолій Кінах.

Для Олександра Омельченка словосполучення “третя сила” є, швидше, ярликом, ніж титулом, хоча ознаки “білої ворони” у владі Олександр Олександрович демонстрував і продовжує демонструвати регулярно.

Київському меру не вдалося подолати рубікон вибору між Ющенком і Януковичем. Як говорив один із героїв оповідання про бравого солдата Швейка, якби вам запропонували на вибір бути повішеним чи утопленим, то я впевнений, що для багатьох з вас це був би важкий вибір.

Олександр Омельченко свій вибір зробив вишукано: балотуватися самому, від гріха подалі.

І залишається Анатолій Кінах, якого політичний генезис привів до неформального членства в досить відчутній групі українських політиків, які дискомфортно почувають себе із прапором опозиції в руках, що майорить, але, у той самий час, ледь стримують скрегіт зубів від “свинцевої мерзенності” сучасної практики здійснення влади в Україні.

Інші члени групи (а тут і Володимир Литвин, і Сергій Тігіпко, і Олександр Зінченко, і Віктор Мусіяка, й Іван Плющ, і ще незліченна кількість осіб) не змогли встояти перед невблаганним потягом політичної поляризації й знайшли тимчасове умиротворення на орбітах одного з двох Вікторов.

Почесне право відстоювати на цих виборах “те, що всі так хотіли знати, але соромилися запитати”, вони неявно делегували А.Кінаху. Результати кампанії лідера Українського союзу промисловців і підприємців не зроблять принципового впливу на результат президентської гонки, але можуть відчутно вплинути на подальшу конфігурацію тих владних еліт в Україні, які не приєдналися.

І щойно вибори в Україні не стануть “епохальними” і “переломними”, це послужить безпомилковим сигналом про те, що час “третьої сили” нарешті прийшов.

Сергій Скрипник

Джерело: proUA

Теги:

Версія для друку
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Партнери портала

Price.ua - сервіс порівняння цін в Україні
Архів Експорт Інформатор Про нас / Контакти

   Copyright © 2016 Коментарі: Всі права захищені.

Яндекс.Метрика Система Orphus