УКРАЇНА

19:07

16.01

матеріали по темі:

Влада

Про національну гордість малоросів. Частина третя

0

Комплекси, притаманні в українській історичній науці, дивним чином поєднуються зі ще одним комплексом, який існує на рівні міщанина, споживача історичних міфів. Йдеться про комплекс, який в українській мові зветься «меншовартістю».

Себто – відчуття національної неповноцінності, відчуття вторинності і – як наслідок – схиляння перед чужим, перед іноземним.

З якогось часу українці почали схилятися перед історією своїх сусідів. Мовляв, що хорошого в українській історії? От історія Росії – це так! Або історія Польщі! Не кажучи вже про історію західноєвропейських держав чи США. А от своє...

„Своє в нас революція вбила”, - вигукнув у 20-х роках Павло Тичина. Насправді не варто все звалювати на революцію – навпаки, революційні події початку століття були періодом становлення України і періодом перших спроб усвідомлення своєї історії саме на народному, а не на елітарному рівні.

Варто відштовхуватися від розуміння тих фактів, що а) соціальна база більшості українських партій знаходилася саме в селі – і тому концепція української історії мала відповідати настроям, сподіванням і міфології сільського обивателя; б) у середовищі українських істориків тільки розпочався поступовий перехід від народницької школи до «державницької». Революція – певною мірою – породила українську історію. І не випадково патріархом української історичної науки і за сумісництвом творцем української державності вважається Михайло Грушевський.

Лихо не в тім, що історія України стала породженням революції. А в тім, що після перерви на 70 із лишком років ми знову взяли на озброєння ті ж концепції, ті ж схеми, що були актуальними на початку століття, і знову почали їх розвивати. А за цей час європейська і світова історична думка пішла ой як далеко! Європа вже встигла перехворіти неомарксизмом і неомарксистськими концепціями історії. Європа вже пройшла через «школу Анналів» у Франції. Європа та Америка (та що там Європа та Америка – навіть Китай!) уже перепробували постмодерністську методику – і вже встигли насолодитися нею. Нарешті, Фукуяма дійшов висновку про «кінець історії», і багато хто з ним погодився.

Україна ж тривалий час перебувала в полоні специфічної історичної школи, основу якої заклав «перший український пролетарський історик» Матвій Яворський, пізніше репресований радянською владою. Концепція Яворського (який на початку століття перебував під впливом Грушевського) за роки радянської влади трансформувалася невпізнанно. Вийходило, що в українській історії було два рушійних чинники: боротьба за звільнення праці з-під гніту капіталу і бажання возз’єднатися з великим російським народом. Як наслідок – логічна абракадабра. Український народ одержав історію, що не поєднувалась із здоровим глуздом. Емпірика йшла врозріз із концепцією, і всі історичні діячі українського народу апріорі виходили зрадниками інтересів трудового народу. До речі, у першому виданні Великої радянської енциклопедії (ще довоєнної) Богдан Хмельницький фігурує як великий феодал і ворог українського народу – реально ж Богдана Михайловича реабілітували лише під час Другої світової війни, коли Сталін почав загравати з українцями, активізуючи український національний чинник (створення Українських фронтів, використання українського чинника в міждержавних перемовинах, створення Міністерства закордонних справ та Міністерства оборони УРСР тощо).

В умовах діаспори продовжувала розвиватися «державницька» школа в українській історичній науці, хоча популяризація історії проводилася винятково в ключі «народницької» школи. Яскравим прикладом подвійних стандартів стало те, що більшість діаспорних академічних істориків цілком позитивно оцінювали діяльність гетьмана Павла Скоропадського (позиція «державників»), тоді як у популярних курсах історії гетьманат зображувався винятково чорними фарбами – як продукт діяльності чужорідних елементів, наслідок узурпації влади тощо. Чому? Історики розуміли, що гетьманат був кроком уперед порівняно з Центральною Радою – у плані зміцнення державності. Але оскільки гетьман проводив специфічну соціальну політику, спрямовану на забезпечення інтересів великої буржуазії та ігнорування потреб бідноти, історики не могли донести до звичайного обивателя – вихідця з тієї ж бідноти, послідовника Петлюри чи навіть отамана Зеленого – перспективність і природність політики Скоропадського. Звідси – і подвійні стандарти.

Хоча української історії не звикати до подвійних стандартів. Яскравим прикладом може стати ставлення до гетьмана Івана Мазепи в XIX столітті. Розповідають, що Микола І прибув до Михайлівського золотоверхого собору і побачив на стіні зображення опального гетьмана. Він велів покликати настоятеля: « Чи не той це ірод Мазепа, який зрадив мого прапрадіда Петра?» - «Саме він, Ваше величносте!» - «Але ж на нього накладено анафему?» - «Так точно, і ми постійно співаємо йому анафему» - «Але ж він тут намальований?» - «Намальований, тому що він є фундатором нашого Храму». – «Може, ви йому і славу співаєте?» - «Саме, співаємо славу і Вічну Пам’ять. Спочатку співаємо славу, а потім – анафему. Тому що так треба».

Здається, зараз ставлення до Мазепи не змінилося: його портрет зображено на десятигривневій купюрі, але, перераховуючи діячів української історії в новорічному зверненні до українського народу, Леонід Кучма не ризикнув згадати все ще опального гетьмана – хоча перерахував усіх інших «банкнотних» історичних персон.

Одначе – повернемося до проблем історії. У році 1990 – 1991 історик Сергій Білокінь став «збурювачем громадського спокою» - він ризикнув замислитись над питанням: « Чи існує в нас історична наука?». Його стаття з питанням у заголовку була опублікована в цілій низці видань – від професійних до популярної «Літературної України». Протягом декількох років тривала полеміка в колі істориків, у якій взяли участь такі метри вітчизняної історичної науки, як Ярослав Дашкевич, Наталя Яковенко, Ярослав Грицак та інші.

І справді: історичну науку в її академічному варіанті було зрушено з мертвої точки. У середовищі серйозних істориків почали розвиватися нові напрямки, почали проводитися нові пошуки. Однак історія не може бути винятково академічною наукою – як і будь-яка інша гуманітарна дисципліна. Історія має активно виходити за межі наукових дискусій і розробок. Цінність історії – не тільки в академічному, але й у прикладному характері науки, у здатності формувати громадську думку і впливати на суспільні процеси.

Те, що популярні курси історії писалися і пишуться в народницькому стилі, помітно і тепер. Ідеалізація українського козацтва, романтичний флер навколо гетьманів, героїзація народних вождів, схильність до «історичної автаркії» (розгляді історії України у відриві від світового контексту, бажанню відокремлення історії) – усе це інструментарій дня минулого, коли необхідно було доводити етнічну самобутність. Зрозуміло, що для сентиментального селянина в українському селі або ж для поміщика-ліберала, який пам’ятає прадіда-козака або діда-гайдамаку, треба було писати історію як поети-романтики (наприклад, той же Тарас Шевченко). Історія мала стати таким собі блокбастером з морем крові і подвигами козаків-суперменів. Вона мала бити по ностальгічних почуттях і об’єднувати людей не тільки на мовному чи релігійному, але й на спільному НОСТАЛЬГІЧНОМУ грунті.

Саме така історія – історія, яка вимагала після її прочитання заспокійливого, – і писалася в XIX столітті. До речі, як і література. Українську літературу позаминулого століття теж писали з розрахунком на те, що вона буде розведена солідною дозою брому.

1855 року це добре зауважив Іван Тургенєв. У романі «Рудін» є цікава сцена – розмова за обіднім столом Пігасова, Басистова і Дарії Михайлівни. Отже, слово Пігасову:

«- Вот мы толковали о литературе, - продолжал он, - если б у меня были лишние деньги, я бы сейчас сделался малороссийским поэтом.

- Это что еще? Хорош поэт!- возразила Дарья Михайловна, - разве вы знаете по-малороссийски?

- Нимало; да оно и не нужно.

- Как не нужно?

- Да так же, не нужно. Стоит только взять лист бумаги и написать наверху: «Дума"; потом начать так: «Гой, ты доля моя, доля!» или: «Седе казачино Наливайко на кургане!», а там: «По-пид горою, по-пид зеленою, грае, грае воропае, гоп! гоп!» или что-нибудь в этом роде. И дело в шляпе. Печатай и издавай. Малоросс прочтет, подопрет рукою щеку и непременно заплачет, - такая чувствительная душа!

- Помилуйте! - воскликнул Басистов. - Что вы это такое говорите? Это ни с чем не сообразно. Я жил в Малороссии, люблю ее, и язык ее знаю... «грае, грае воропае» - совершенная бессмыслица.

- Может быть, а хохол все-таки заплачет.

Все XIX століття пройшло під цим знаком – «Может быть, а хохол все-таки заплачет». У ХХ столітті був невеликий період – як не дивно, але це період встановлення радянської влади, 20-і роки – коли українські письменники, поети, історики та інші творці національного міфу перестали звертатися до сльозоточивих тем. Їх підтримали побратими по перу в еміграції – Ольжич, Стефанович та інші. Загальний настрій часу можна було охарактеризувати словами класика – «Не ридать, а здобувать!». На жаль, після розстрілу «українського Відродження» знову наступив період постійних треносів... Цей період триває й досі.

Інакше - українцям не вистачає популярного курсу історії, що відповідає новим викликам часу і тих завдань, що стоять перед українською нацією. Саме НАЦІЄЮ, а не НАРОДОМ. Пояснюю для тих, хто ставить знак рівняння між цими поняттями (народ і нація): народ – це категорія етнічна, нація – категорія політична. Нація є синтезом народів, які живуть в одній політичній площині, тобто в одній законодавчій, адміністративній, бюрократичній системі. Дмитро Донцов колись дав блискуче визначення нації: «Нація - це спільність людей, об’єднаних спільним майбутнім».

Тобто, минуле для нації є чисельником, а майбутнє – знаменником. У нас же в знаменник часто ставлять саме минуле. Якщо ми – як нація – хочемо мати своє майбутнє, ми маємо саме це майбутнє поставити в знаменник, єдиний для всіх, а чисельник зобразити у вигляді суми минулого всіх етносів, що живуть на території України і складають українську націю. Тільки така формула може забезпечити успіх української нації.

Як можна вивчати історію Галичини, ігноруючи при цьому історію Галицьких євреїв? І це в той час, коли кількість євреїв у містах Галичини станом на початок ХХ століття становила від 60 до 80%! Як можна вивчати історію України, апріорі приймаючи тезу про ворожість Кримського ханства? По-перше, Крим був не ворогом, а геополітичним конкурентом, а іноді і союзником українських гетьманів. По-друге, Кримське ханство і його васали (ногайська й едисанська орди, які, власне, нападали на українські землі) займали територію сучасних Автономної Республіки Крим, Одеської, Миколаївської і Херсонської областей, а іноді заходили на територію інших південних областей України. Чому ми ігноруємо історію татар і євреїв при складанні синтетичної історії України?

Отже, саме синтетичний, збірний принцип має бути в основі новітнього курсу популярної української історії.

Другою складовою частиною нової концепції історії має стати принцип акцентування на позитивних емоціях. Повторюся: я говорю не про академічну, а про популярну історію, історію для загального вживання. Навіть «історія для колгоспників» має бути написана майстерно і з любов’ю до споживача, на рівні світових стандартів і з використанням новітніх технологій. Інакше ця історія не буде конкурентноспроможною.

Чого хоче споживач історії? По-перше, він хоче довідатися про фактаж. По-друге, він хоче побачити життя предків, заглянути в минуле і відчути дух цього минулого. Тобто, популярний курс історії є для нього своєрідною «машиною часу». По-третє, він хоче знайти в минулому відповіді на виклики дня нинішнього. По-четверте – і це головне – він хоче наповнитися гордістю за причетність до нації. Він хоче МАТИ ЧЕСТЬ НАЛЕЖАТИ до нації, що, відповідно до Тараса Шевченка, є спільністю «мертвих, живих і ненароджених земляків в Україні і не в Україні сущих».

Якщо споживач історії не буде сповнюватися гордістю за своїх предків і не буде знаходити підтвердження своїм духовним амбіціям у дні минулому, він буде прагнути стати частиною іншої, більш героїчної нації.

В українській історії позаминулого століття був період у кілька десятиліть, коли в українське середовище влився могутній польський потік – людей, що побажали стати українцями. Чому? По-перше, польська концепція популярної історії зазнала в цей час кризи. Стара романтична концепція, замішана на неабиякій частці сарматизму, дала збій. Лелевель став останнім історіографом минулої епохи – а нові яскраві історики, здатні на революцію в історичній науці, ще не з’явилися. По-друге, справжнім «гуру» для польської молоді став у цю пору Михайло Чайковський з його «Козацькими розповідями», «Кирджалі», «Гетьманом України», «Вернигорою», «Ганною», «Стефаном Чарнецьким» і іншими українофільськими повістями. Легкість пера підсилювалася й особистим прикладом Чайковського, який вважав себе нащадком гетьмана Івана Брюховецького і створював на турецькій території козацькі загони. Як наслідок – група «золотої молоді» (Антонович, Житецький, Рильський, Чубинський та інші) переходять в українське середовище, активно переймають український побут, культуру і стають частиною нової нації. Трохи пізніше шляхом цих молодих людей пішли представники наступних поколінь – Роман-Марі-Олександр граф Шептицький, що став найбільшим релігійним діячем за всю історію України, В’ячеслав-Вікентій Липинський – історик, політик і політолог, творець концепції українського монархізму... Однак з кожним поколінням потік поляків, що переходять в українське середовище, зменшувався. Польське суспільство справилося з ідеологічною кризою, і риску під цим явищем підвів Юзеф Пілсудський.

Точно так само потік українців вливався в російське море, працюючи на російську ідею і створюючи російську націю. Точно так само потік білорусів вливався в море польське, розчиняючись в ньому – Юліуш Словацький, Адам Міцкевич, Чарторийські, Сапеги і навіть сам Юзеф Пілсудський були етнічними «литвинами», тобто – білорусами. Пасіонарні особистості захоплюються пасіонарними історичними концепціями. Пасіонарні історичні концепції в поєднанні з пасіонарними особистостями дають феномен пасіонарного вибуху на рівні цілих націй – нації отримують стимул для розвитку.

Ви помітили? Білоруси працювали на польську ідею, поляки – на українську, українці – на російську... Тобто, відбувався постійний кругообіг, обмін пасіонаріями. І тільки на білоруську націю працювала вона сама – представники інших національностей її переважно ігнорували. Чому? Усе дуже просто: нещодавно мені довелося слухати виступ одного білоруського академіка, доктора історичних наук, який з гордістю, з патетикою вигукував: «Ми – єдина держава, що ніколи нікого не поневолила, ніколи не здійснювала актів агресії». Чи варто цим пишатися? Чи так уже добре знає білоруське суспільство свою історію? Адже саме протобілоруси – литвини (не плутати з нинішніми литовцями, які у середньовіччі фігурували як аукштайтиси) створили у свій час Велике Князівство Литовське, дали цій державі великокнязівську династію, а пізніше стали співтворцями Речі Посполитої.

Не можна хизуватися своїм миролюбством. Не можна на мирній історії виховати любов до старовини. Людина – створіння хиже і схильне до розширення ареалу проживання. Навіть в епоху гамбургерів і кока-коли – на підсвідомому рівні. Цілком мирний обиватель у снах бачить себе з мечем у руці і зі стрілами в сагайдаці. Йому хочеться пишатися героїзмом своїх предків. А реалії історичного процесу такі, що або хтось тебе, або ти – когось. Мирні трипільці, які не знали, як стверджують учені, зброї, стали легкою здобиччю східних кочових народів. Мирні ацтеки, які не виявляли агресивності стосовно іспанців, стали здобиччю Кортеса. Мирні білоруси поступово інтегруються з Росією. Мирне балансування України між Сходом і Заходом призведе до поглинання нашої держави транснаціональними корпораціями...

Саме тому гасло «Аби не було війни» є не прийнятним для історії. Історія має бути коротким і популярно написаним посібником з мистецтва боротьби і виживання в цій боротьбі – із прикладами і картинками.

Ще один момент: історія має акцентувати увагу не на поразках, а на перемогах. Це не означає, що поразки ми маємо приховувати, але саме перемоги мають бути віхами. Історія має містити максимум позитивного заряду і повинна давати відчуття оптимізму, впевненості. Адже кожен факт можна оцінювати по-різному, і процеси теж можна інтерпретувати по-різному.

Обиватель хоче виховувати своїх дітей на прикладах героїзму і хоче пишатися минулим. Він хоче знати, що історія в нього була – і була не гірша, ніж в інших народів. При цьому не варто видумувати історію, вигадуючи напівміфічних предків і намагаючись привласнити те, що належить іншим народам. Просто варто узяти відомий фактаж і по-новому глянути на нього, намагаючись в усьому знайти щось світле і щось героїчне.

Пам’ятаєте – «У житті завжди є місце для подвигу». На кожному історичному зрізі є місце для подвигу, героїзму, позитивних емоцій. Головне – як подивитися на той чи інший момент – із бромом і хапаючись за серце чи з гаслом «що є – все на краще!» Адже насправді глобальних трагедій і катаклізмів на кшталт голодомору 1932 – 1933 років у нас в історії було не так вже й багато, а перемог, як Грюнвальд чи Конотоп – не так вже й мало. Чому ми пам’ятаємо погане і забуваємо хороше?

Історики зобов’язані створити нації ту історію, на яку вона заслуговує. Інакше найбільш пасіонарні представники нації шукатимуть для себе іншу історію. І будуть прагнути ставати частиною іншої нації, розчиняючись в чужому націєтворчому потоці. А сама українська нація буде поступово деградувати. У цьому світі – хижому, агресивному, прагматичному – неможливо встояти на ногах, не почуваючи лікоть товариша і героїчний дух предків і не бачачи перед очима здорових нащадків. Тільки це дає впевненість у майбутньому. Випадання із системи хоча б одного елемента призводить до руйнування всієї системи.

Кость Бондаренко

Далі буде

Джерело: proUA

Теги:

Версія для друку
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Партнери портала

Price.ua - сервіс порівняння цін в Україні
Архів Експорт Інформатор Про нас / Контакти

   Copyright © 2016 Коментарі: Всі права захищені.

Яндекс.Метрика Система Orphus