УКРАЇНА

22:06

23.06

Влада

Про національну гордість малоросів. Частина друга.

0

Ті, хто є нащадками беззубих виродків у будьонівках, намагаються примазатися до витонченої та аристократичної історії, яку розстріляли їхні ж предки.

Запропонований Гегелем розподіл націй на «історичні» та «неісторичні» актуалізувався з новою силою в наші дні. Тільки тепер можна умовно розділити нації на «історичні» і «антиісторичні» - у тім сенсы, що останні почали придумувати свою історію і намагаються, надуваючи щоки, переконати світ у своїй значимості. При цьому історія заміняється псевдоісторією, наукова методологія – псевдонаукою. У суспільстві починається ідеалізація тих чи інших сторінок історії, тих чи інших особистостей. Відзначається некритичне сприйняття старовини.

Фактично можна говорити про два вектори розвитку псевдоісторії в суспільстві: глибинний (як висловився Юрій Винничук, «коли українці і євреї з’ясують, ким за національністю були Ісус Христос, Ной, Адам і Єва, вони почнуть суперечку про національності динозаврів») і якісний: (пам’ятаєте Йосипа Бродського?«Входят Мысли о Минувшем, все одеты как попало, с предпочтеньем к черно-бурым. На классической латыни и вполголоса по-русски произносят: «Всё пропало, а) фокстрот под абажуром, черно-белые святыни; б) икра, севрюга, жито; в) красавицыны бели. Но - не хватит алфавита…»).

Результатом глибинної псевдоісторії є набутки Канигіна і цілої низки інших істориків, що вчасно вловили кон’юнктуру і щосили взялися «досліджувати» арієв, русів, антів, гіпербореїв, будинів, неврів та інших андрофагів. Результатом якісної псевдоісторії є численні «історичні» серіали типу «Бідної Насті», у яких у лубочно-сухозлітному виді подається життя в позаминулому столітті – такий собі еталон «золотого століття».

Зі стародавністю української нації все зрозуміло: бажання здаватися більш значимими, ніж ми є насправді – органічне для тих націй, що проходять період становлення. І це – хвороба аж ніяк не українська. Можна згадати, що Польща в ХУІІІ столітті пережила період «сарматизму», коли було модним виводити стародавність польського народу від сарматів і приписувати ледь не всі діяння цього напівкочового народу предкам поляків.

У Білорусі 1943 року вийшла книга історика Язепа Найдзюка «Беларусь учора и сёння», у якій, зокрема, писалося (з покликаннями на німецького історика Поше), що прабатьківщина аріїв – це межиріччя Німану і Бугу. Деякі білоруські націонал-патріоти і дотепер приймають цю тезу некритично.

У Середній Азії розгорнулася справжня боротьба за стародавність націй.

У Казахстані історик Касим Масімі заявив, що Уйгурська держава нараховує вже 12 тисяч років (тобто, вона виникла в епоху неоліту). У такий спосіб Уйгури створили найдавнішу на планеті державу! Більш того: пан Масімі навіть наводить карту цієї держави – від Тихого океану на Сході до Карпатських гір на Заході... Як тут не згадати Олега Ольжича: «Над рідним простором Карпати – Памір...»? Виявляється, що уйгури навіть перейшли через Берингову протоку в Америку і стали засновниками численних індійських племен Північної Америки

Президент Киргизії Аскар Акаєв проголосив, що киргизька державність нараховує 2300 років.

Туркменбаши (Сапармурад Ніязов) у книзі «Рухнама» стверджує, що етнос, що самоіменувався не інакше як «туркмени», існував вже в енеолітичну епоху (тобто, у той час, коли Україну населяли загадкові трипільці). Привід для таких заяв? На території Туркменії була знайдена енеолітична стоянка Анау – чому б її не проголосити державою Анау? Вам це нічого не нагадує? Ау, українські «історики»! От вам тема для подальших досліджень: міждержавні відносини Трипілля-України і Туркменістану-Анау й українсько-туркменські договори про постачання газу в епоху енеоліту.

До речі, сам Туркменбаши – відповідно до офіційної історіографії – є прямим нащадком Олександра Македонського!

У Таджикистані Н.Негматов увів поняття «історичний Таджикистан», що нібито існував вже в ІІІ – ІІ тисячоріччях до н.е. і мав близькі зв’язки з Вавилоном, Хетами, фінікійцями.

Бажаючі ознайомитися з історіографією сучасних середньоазіатських держав можуть з інтересом прочитати статтю Едварда Ртвеладзе в «Дзеркалі тижня» (№35, 2003 рік).

Та й Росія теж не відстає в процесі «відкриття невідомої історії» - навпаки, вона, здається, задає тон такого типу дослідженням на всьому пострадянському просторі. Саме в Росії вже на конвеєр поставлені «історичні» дослідження «учених» а ля Фоменко, у яких навряд чи не вся всесвітня історія зводиться до історії Росії. Хоча мені ближче слова великого російського письменника Івана Сергійовича Тургенєва, який колись сказав: «Якби Росія з усією її історією провалилася в один момент, світова цивілізація цього б не помітила».

Точно те ж можна сказати і про інші народи, що намагаються ставати на котурни і продемонстровувати свою значимість.

Отже, на цьому тлі спроби панів Шилова, Канигіна і цілої групи авторів журналів «Перехід-IV», «Індоєвропа» і т.д., виглядають досить органічними і з’ясовними: кожна нація, кожен народ має свій шлях пошуку національної ідентичності. І має право на свою національну легенду. У Конго дотепер поширена етико-філософська система послідовників Симона Кимбанги, що стверджував, що Ісус був негром з бідного конголезького сільця – так само як і Йосип, і Діва Марія, і Адам з Євою. І свою науку він проповідував саме десь у долинах Катанги, по воді аки по землі ходив у Танганьїці, а розп’ятий був на схилах Кіліманджаро. І багато хто в це вірить (до речі – от і конкуренція багатьом доморослим теологам, що вважають, що Ісус був галичанином). У Японії аж до середини ХХ століття в школах вивчення історії починалося з того моменту, коли предки японців, прилетівши з Місяця, сітями підняли з дна океану Японські острови і створили на них досі владарюючу династію. І ніхто це не брав під сумнів. Тертулліан у таких випадках говорив: “Credo qui absurdum” – «Вірую, тому що абсурдно». Хоча... вірили ж наші предки (а інші і досі свято вірять) у створення Світу за сім днів і в історію людства довжиною усього лише 7512 років?

У середовищі істориків є легенда. Прийшов нібито в році 1980-ім академік Петро Тронько до поета й академіка Миколи Бажана і запропонував: «Миколо Платоновичу, ви от із Щербицьким у хороших стосунках. А мої хлопці в інституті дослідження написали, про те, що Києву насправді 2500 років. Давайте, через рік-два відзначимо 2500-річчя матері міст руських. Знову ж – премії історики одержать, медальки якісь. Кошти невеликі потрібні, а воно приємно вийде». Незабаром до Бажанів у гості приїхали Володимир Васильович і Рада Гаврилівна Щербицькі. Бажан передав доповідну записку про 2500-ліття Києва першому секретареві ЦК КПУ. Щербицький уважно прочитав папір і вимовив історичну фразу: «Ні, 2500 – це до х.., мабуть, тисячу віднімемо». Так у 1982 році було урочисто відзначено 1500-річчя нашої столиці. З необхідними доказами 1500-річчя, наданими академіками Толочком і Рибаковим. Можливо, це лише легенда, але дуже вже часто історія робиться саме в такий спосіб.

Мене дивує одне: чому ми не можемо зізнатися чесно в тім, що українці – саме як українці, у вигляді етносу – з’явилися не раніше ХУІІ століття? А раніше тут жили протоукраїнці. Що, американці від того, що перейшли до політичної самосвідомості тільки після Бостонського чаювання, менш важливі для історії і сучасності? Що, Єгипет – більш вагомий чинник у сучасному світі, ніж виникла через багато тисяч років після фараона Джосера Велика Британія? І невже не зрозуміло, що нації не можуть скластися раніше ХVІІІ століття – така історична закономірність. Говорити про існування «української нації» в епоху Київської Русі – те ж саме, що говорити про буржуазію, біржі і банківський капітал в епоху Калігули.

Нііііііііі, нам подавай стародавності! Не до Арарату приставав Ной, а до Говерли. Не євреїв водив Мойсей по пустелі, а українців – по сучасній Херсонській, Одеській і Миколаївській областях. Поки не привів до Києва! (я не знущаюся – це дійсно одна з версій доморослих істориків!). І от ми уже віримо в шумерські письмена коло Мелітополя, до яких навіть Віктор Андрійович Ющенко зволив притулитися. І в українські написи на труні Енея в Італії. І в «Велесову книгу»... Не кажучи вже про «Слово о полку Ігоревім» - пам’ятці культури XVIII (але аж ніяк не XII) століття!

І при цьому ми хочемо зробити свою історію більш красивою, більш пристойною, більш цивілізованою. Навіть більш моральною. Подивіться на здобутки українських майстрів жанру історичної прози. Семен Скляренко, Іван Білик, Іван Ле, Натан Рибак, Петро Угляренко, Павло Загребельний, Дмитро Міщенко... Список можна продовжувати до нескінченності... Наші предки фактично змальовані з нас, з наших сучасників. Правда, без автомобілів, літаків, електрики і комп’ютерної техніки, але за морально-етичним виглядом – це ми з вами. Якось забувається, що в Х столітті нашої ери сприйняття світу, ставлення людей один до одного, ставлення до людського життя і до життя свого минулого зовсім інші, ніж сьогодні. Трепетне ставлення чоловіка до жінки в суспільстві, де жінка була поставлена на рівень тварини, просто не допускалося. Там панували тільки секс і прагматизм – але не було місця романтичному настроєві. Романтика у стосунках – це більш пізній період. А тоді доля дівчини: продовження роду і добровільне самоспалення на багатті разом з чоловіком, що загинув в одній з численних воєн.

Коли читаю українські історичні романи (можливо, за винятком Загребельного і Малика), мені хочеться викликнути: «Не вірю!». Один з літераторів, коли я поділився з ним своїми думками з приводу історичної белетристики, чесно зізнався: «Знаєш анекдот про лекції для колгоспників? В одному селі вивісили афішу: «Сьогодні в сільському клубі відбудеться лекція для колгоспників». Народу набилося – сила-силенна. Голова сільради встає і говорить: «Попрошу гостей і відпочиваючих залишити зал. Ця лекція – для колгоспників». Кілька людей вийшли з залу. Вийшов на трибуну лектор, дістав з портфеля череп дитини і говорить: «Це – череп Олександра Сергійовича Пушкіна у віці три роки». Потім дістав другий череп – підлітка – і говорить: «А це – череп Олександра Сергійовича Пушкіна у віці 17 років». Потім – третій череп: «А це – череп Пушкіна в 37 років». Питання з залу: «Дозвольте, як в однієї людини могло бути три черепи?» - «А ви хто, товариш?» - «Я? Відпочиваючий!» - «Вам же ясно була сказано: лекція – для колгоспників!».

Саме за принципом «лекції для колгоспників» був знятий серіал «Бідна Настя», що змушував сидіти перед екраном мільйони наших телеглядачів (переважно – прекрасної статі). Саме за принципом «лекції для колгоспників» створював свого «Сибірського цирюльника» Микита Михалков. Саме за принципом «лекції для колгоспників» знята більшість українських «патріотичних» фільмів, у яких шляхетні козаки в накрохмалених шароварах і чистеньких, тільки що зі швейної фабрики вишитих сорочках, роблять численні подвиги – у той час, як їхні далекі прототипи промишляли розбоєм і щорічно(!) восени ходили грабувати бідних молдаван (у нашу історію ці набіги ввійшли як «молдавські походи»).

При цьому практично невідомим широкому колі глядачів залишається справді блискучий фільм українського режисера Олеся Саніна «Мамай», на якому можна виховувати не тільки патріотичні почуття українців без обмеження патріотичних почуттів кримських татар, але й взагалі – виховувати почуття прекрасного, відчуття естетики і гармонії.

Коли торік Єжи Гофман випустив на польські екрани фільм «Стара казка. Коли Сонце було богом» - польське суспільство впало в шок. Гофмана навіть обвинуватили в полонофобії – мовляв, як він посмів показати поляків, що живуть у Х столітті, у вигляді диких і кровожерних чудовиськ. Але ж Гофман не покривив душею – він чітко додержувався історичної правди. Благо, у Польщі усе швидко вляглося, і фільм Гофмана нині ввійшов у золоту скарбницю польського кінематографа. А уявіть, що щось подібне було б зняте в нас, в Україні? Наприклад, фільм про князя Володимира Святого – братовбивці, клятвопорушника, розпусного і деспотичного, навіженого і жорстокого середньовічного монарха, володаря брудної, немитої, вошивої і марновірної юрби, з якої він – винятково за натхненням – намагається зробити адептів нової релігії. Так режисера б відразу, при прем’єрного показу, закидали б каменями, а ім’я його заборонили б згадувати – як колись було заборонено до згадування в Ефесі ім’я Герострата.

Але бажання «бути краще», «виглядати краще» - це з тієї ж серії, що бажання «бути давніше». Російські історики читають мемуари Юрія Крижанича про побут і вдачу московитів XVII століття, а російські обивателі складають уявлення про ту епоху за романтичними творами Олексія Толстого («Князь Срібний») або ж Лажечнікова. Російським історикам відомі мемуари маркіза де Кюстіна, у яких він описав непривабливі вдачу і побут Російської імперії епохи Миколи І, а «для колгоспників» про цю ж епоху знімається «Бідна Настя». Різниця? Точно така ж, як між реальною картиною голодомору 1932 – 1933 років в українських селах і екранним зоображенням побуту радянських (серед іншого українських) колгоспників у фільмах сталінської епохи - типу «Свинарка і пастух».

Ми самі себе намагаємося переконати в тім, що наша історія була кращою, ніж вона була насправді. І ще: хворобу суспільства у вигляді комплексу «бідної Насті» можна пояснити. Більш півстоліття нам повторювали, що «ми діти тих, хто виступав на бій з Центральною Радою, хто паровози залишав, йдучи на барикади». І тут раптом виявилося, що насправді в дітей – зовсім інші батьки, яких діти ніколи в житті раніше не бачили. Комплекс «бідної Насті» - це бажання нав’язати родинні відносини з тими, хто нам, власне, є навіть не «сьомою водою на киселі», а «двоюрідною Марфою троюрідної Матрьони»...

…Пригадується короткометражний фільм одного російського режисера (на жаль, пам’ять не зберегла імені автора – але, здається, це Василь Чигинський; якщо ж я помилився – нехай дійсний автор мене простить). Отже – сучасна комфортабельна квартира, родина «нового росіянина», будинок – повна чаша. Маленький хлопчик сидить на килимі і грається кишеньковим бригетом на ланцюжку – сімейною реліквією. Голос хлопчика за кадром: «Цей годинник належав моєму дідусеві...». А далі – кадри далекої пори: 1917 рік... Молодий аристократ сідає в купе першого класу. Дістає з кишені цей самий годинник, дивиться на стрілки... У купе сідає чарівна молода дівчина – теж з вищого світу. Між молодими людьми зав’язується розмова, якої ми не чуємо. Далі вони п’ють шампанське... Далі – ніжний поцілунок... Далі – красива захоплива еротична сцена... Усей цей час у полі нашого зору знаходиться цей “дідусевий годинник”... Раптом – постріли, потяг зупиняється. У вагон уриваються обірвані, брудні більшовики. Їхній проводир убиває молодого аристократа і його супутницю, бере годинник у руки і камера фіксує його беззубий рот, що розповзається в огидній посмішці... Голос хлопчика за кадром: «Оце і був мій дідусь».

Чому я згадав цей фільм? Та тому, що він якнайкраще характеризує нинішній стан російського суспільства. Ті, хто є нащадками беззубих виродків у будьонівках, намагаються примазатися до витонченої й аристократичної історії, яку розстріляли їхні ж предки. Синдром «бідної Насті» - це спроба привласнити собі те, що належало іншим, і навіть переконати себе в тім, що от вона – наша справжня історія. Так п’янь з Путилівського заводу, яка одержує солідну зарплату і пропиває її до копійки, і від цього незадоволена своїм становищем, і підтримує більшовиків, які дали можливість «грабувати награбоване» - от вона, справжня історія фанатів «бідної Насті»! А нащадки графів Корфа і Довгорукого, так само як і нащадки Романових – давно не грають помітної ролі в російському суспільстві...

В Англії, втім, у ХVІІ столітті вирішили, що за час, що минув з часів Річарда Левине Серце, так перемішалися родинні узи, що кожен англієць у своїх жилах носить крапельку крові легендарного короля. А значить – може претендувати на титул «шляхетно вродженого», «джентльмена». Звідси і розповсюджене звернення до всіх чоловіків у Великій Британії. Але в нас «шляхетного народження» не може бути за визначенням: по-перше, занадто мало часу пройшло і занадто мало крові могло намішатися за цей час. По-друге, занадто вже завзято в 30-х роках минулого століття винищувалися аристократичні і дворянські роди.

Це стосується в першу чергу Росії.

В Україні комплекс «Бідної Насті» яскравіше проявився в Галичині – в інтелігентській ностальгії за Австрією, а останнім часом – і Польщею. Після війни галицьке село змогло масово переселитися в місто, у будинки, побудовані австрійцями і поляками. Як відбувалося переселення – про це свідчать архіви і спогади очевидців. Але факт є фактом: якщо до 1939 року Галицьке місто населяли переважно євреї, поляки і німці, то після 1944 - 1946 років – переважно українці, що привели до поступової рустикалізації західноукраїнських міст. І на цьому тлі горезвісні «визволителі» (партійна, господарська номенклатура, військовослужбовці і т.д.) виглядають не такими злісними руйнівниками галицького міста, як галицьке село – практично стопроцентно українське – поглинувши місто і перетравивши його...

Саме після «епохи великого переселення села в місто» з’являється відоме кожному, що побував у Львові, поняття «рагуль». Для тих, хто не знає цього вислову, пояснюю: «рагуль» - це галицький різновид «жлоба» - аестетичне, антиінтелектуальне явище, і зустрічається на кожному кроці у галицьких містах. Один з галицьких політиків у 1998 році навіть обрав гасло для своєї виборчої кампанії: «Я вийшов із села, але село не вийшло з мене». На його думку, завдяки цьому гаслу він повинен був перемогти. Слава Богові, програв...

Рагуль, захопивши владу над галицьким містом, - це те ж явище, що і російський хлопчик, що грає “дідусевим” годинником. Туга за «бабкою-австрією» - це той же комплекс «бідної Насті», але з південнонімецьким акцентом. Каюся – кілька років тому і сам намагався вплинути на формування нової галицької міфології на австрійському субстраті – при цьому навряд чи мав на це право. Я дуже люблю Галичину, жагуче бажаю їй добра. Але галицький міф повинен відштовхуватися від реалій дня нинішнього і лише мимохіть стосуватися дня позавчорашнього. І ні в якій мірі він не може стати ширмою для непривабливого стану Галичини в сучасній Україні. Іншими словами, віртуальний пам’ятник Францу-Йосифу може бути всього лише даниною пам’яті великому монархові, але ні в якій мірі не засобом для приховання від сторонніх очей того, що Іван Франко назвав «галицьким болотом».

І історія – із усіма її комплексами і міфами – повинна бути наукою, що вчить і дає поради, а ні в якій мірі не можливістю для інтелектуальної або антиінтелектуальної втечі від проблем дня нинішнього.

(далі буде)

Кость Бондаренко

Джерело: proUA

Теги:

Версія для друку
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Партнери портала

Price.ua - сервіс порівняння цін в Україні
Архів Експорт Інформатор Про нас / Контакти

   Copyright © 2016 Коментарі: Всі права захищені.

Яндекс.Метрика Система Orphus