УКРАЇНА

02:31

29.03

Влада

Геополітична лезгинка

0

У ніч з неділі на понеділок деякі інформаційні агентства поквапно повідомити про переміщення до Південної Осетії російських військ. Відповідно до цього повідомлення, у місцевість неподалік південно-осетинського гірського курорту Джава прибула колона із 150-и машин з озброєними людьми. Поки підтвердження цієї інформації не надходило, однак сама поява таких чуток – красномовна.

Вона свідчить про можливості серйозного геополітичного протистояння в кавказькому регіоні. У будь-якому разі, осетинське, абхазьке чи аджарське питання не буде вирішальним. Воно буде лише приводом для активізації російської політики на Кавказі.

На початку 90-х років кавказький регіон був програний російською політичною машиною. Вийшло так, що Росія зробила у своїх кавказьких іграх ставку на незалежну Вірменію як на свій форпост у регіоні. Таке було не вельми мудрим, оскільки Вірменія в цей момент перебувала в стані війни з Азербайджаном (через Карабах). Крім того, існувала напруга у відносинах між вірменами та грузинами. Та й у відносинах із Туреччиною спілка з Вірменією не обіцяла нічого доброго. Чому виникла ідея ставки саме на Вірменію? Не дуже зрозуміло. Деякі експерти вважають, що головним лобістом «вірменського вектора» в оточенні Бориса Єльцина був його радник Андранік Мігранян. Але не будемо заглиблюватися в це питання. Скажемо тільки, що ставка Росії на Вірменію призвела до зростання антиросійських настроїв на Кавказі. Саме на їхній хвилі з’являються прозахідні (а точніше – антиросійські ) лідери – Ельчибей, Дудаєв, Гамсахурдія.

Спроба реваншу з боку Росії виглядала не надто вдалою, а її виконання - не занадто віртуозним. Росія пішла двома шляхами: де було можливо, ініціювалися державні перевороти, а де була інша можливість - ескалації міжетнічних конфліктів і сепаратизму. Саме до цього моменту належать перевороти в Азербайджані і Грузії (де до влади приходять колишні лідери республіканських КДБ і партійних структур – Алієв і Шеварднадзе), а також самопроголошення «незалежних» (але не визнаних світовим співтовариством) держав на базі колишніх радянських автономій.

Другий вектор (сепаратизм) виникає для підтримки першого (приведення до влади лояльних щодо Кремля політиків). Але якщо Алієву легко вдалося дистанціюватися від Москви і втихомирити Нахічевань (Азербайджан мав сировинний ресурс і кордон з Туреччиною), то Шеварднадзе протягом цілого десятиліття змушений був перебувати в стані облоги: з одного боку – Росія, з іншого – російська креатура Вірменія. Єдиною віддушиною став Азербайджан, а також ініційований спільно Грузією, Азербайджаном і Україною ГУУАМ.

Невеличка ремарка: до речі, Україна в 90-х роках постійно підтримувала Грузію й Азербайджан, а в азербайджано-вірменському конфлікті стала на бік Баку (тоді як Москва підтримувала Єреван). Хоча у цьому питанні була більш-менш самостійна політика.

Для Грузії, де Едуард Шеварднадзе зайняв самостійну позицію, не бажаючи йти на повідку у Кремля, настає похмурий час кризи. Саме на тлі фактичної ізоляції і цільового вливання коштів ззовні створюються три вогнища конфліктів – Абхазія, Аджарія і Південна Осетія. Шеварднадзе розумів: із самопроголошеними республіками треба шукати компромісу, оскільки за ними стоїть реальна геополітична сила – Росія, з її інтересами. Спроба придушити «незалежність» Абхазії на початку 90-х років не мала успіху. Треба було вибудовувати новий тип відносин між Тбілісі з одного боку і Сухумі, Батумі, Цхинвалі – з іншого. І до кінця 2003 року цей тип відносин було вибудовано.

Ще одним чинником, який заважав Росії ефективно здійснювати політику, спрямовану на залучення Грузії у свою орбіту впливу, була Чечня. Загрузнувши надовго у чеченському питанні, Росія пустила справи в Грузії на самоплив. Однак усі розуміли, що це – ненадовго. Покінчивши з Чечнею, Кремль обов’язково перекинувся б інші закавказькі республіки. Чи не випадково в той час, коли, здавалося, доля Чечні вже цілком вирішена, у Москві виникла легенда про Панкісську ущелину, у яку необхідно ввести російські війська для ліквідації залишків бандформувань? Але ж Панкісі – це територія Грузії!

Росія приблизно з 2002 року активізує свою ставку на сепаратизм. У квітні 2002 року в Москві відбулася дуже цікава конференція – «Південні сусіди Росії: форпост або підчеревина?». Сама конференція мало висвітлювалася в ЗМІ, але присутність у президії і відомих російських політиків і політологів, і представників самопроголошених держав рангом не нижче за міністра закордонних справ – промовиста. Саме під час цієї конференції було заявлено про необхідність зміцнення зв’язків між Кремлем і самопроголошеними державами, а також про необхідність зміцнювати російську ідеологічну присутність у регіоні.

Після приходу наприкінці минулого року до влади в Грузії Михайла Саакашвілі Росії стало зрозуміло: Грузія від неї віддаляється все більше. Та й карта сепаратизму дала збій: Саакашвілі вдалося досить легко впоратися з аджарським і абхазьким сепаратизмом. Його попередник, Шеварднадзе, намагався йти на перемовини. Саакашвілі продемонстрував твердість і наполегливість. Він продемонстрував мускули і зуби, а це дуже важливо. І ще він продемонстрував, що за ним стоїть реальна сила – Захід. Росії було б не з руки сваритися із Заходом – у теперішні геополітичні плани Кремля це не входить. Саакашвілі це чудово відчув і дав відчути сепаратистам.

Крім того, Саакашвілі заявив про бажання налагодити нормальні стосунки з Росією – партнерські, добросусідські. Він запропонував Росії інвестувати в грузинську економіку, виступив з ініціативою створення спільного антитерористичного центру, почав перемовини про військові бази Росії на території Грузії...

Але всі перемовини незмінно впиралися в одне і теж питання - питання Південної Осетії, головного російського форпосту в Грузії. «Президент» самопроголошеної держави, Едуард Кокойти, постійно заявляє про необхідність входження Південної Осетії до складу Російської Федерації. Особливо ці настрої активізувалися після травневих виборів до «парламенту» Осетії. Через тиждень після виборів знову стали лунати постріли і вибухи. Грузинські війська перейшли кордон з Південною Осетією і спробували зайняти позиції на осетинській території. Росія заявила про занепокоєння ситуацією.

1 червня в зону конфлікту виїхала дружина президента Грузії Сандра Рулофс, однак влада Осетії відмовила пропускати її на свою територію. Обурена перша леді для того, щоб усе ж проникнути на територію Осетії, використала гелікоптер.

Ще за день ситуацію в Південній Осетії було розглянуто Державною думою Росії. Приводом для розгляду ситуації стало звернення парламентаріїв Південної Осетії до російських колег: «Розвиток подій навколо Південної Осетії протягом останніх днів загрожує поновленням збройного конфлікту. Переведення до кордонів республіки військових грузинських формувань і важкої техніки під надуманим приводом боротьби з контрабандою, агресивні висловлення низки представників вищого керівництва Грузії є формами політичного, військового й економічного тиску на Південну Осетію і порушенням досягнутих у перебігу перемовин врегулювання питань. Офіційні особи в Тбілісі регулярно роблять заяви про плани насильницького повернення Південної Осетії під юрисдикцію Грузії, тому ми змушені звертатися до Росії з проханням про захист російських громадян, якими є більшість жителів нашої республіки».

Державна дума не наважилася приймати поквапні рішення. Голова Держдуми Борис Гризлов заявив: «Сьогодні ми можемо лише говорити про необхідність більш уважного ставлення до цієї ситуації, про використання всіх міжнародних правових важелів для її врегулювання». І не більше!

Природно, для Росії активізація дій у Південній Осетії була лише приводом для політичного й економічного тиску на Тбілісі – при розгляді ряду важливих (для Росії) питань. Насамперед – питання російських військових баз у Грузії. Але джина вже випустили з пляшки. Джин перестав бути підконтрольним кому-будь.

11 червня Держдума знову розглянула південно-осетинське питання. Цього разу в Держдуму прибули президент Північної Осетії Олександр Дзасохов і президент Південної Осетії Едуард Кокойти. Цього разу Борис Гризлов не заперечував, що парламентарії можуть ухвалювати рішення про визнання незалежності Південної Осетії. Офіційний Тбілісі висловив занепокоєння в зв’язку з цим фактом, але втримався від якихось кроків.

Одначе слідом за цим засіданням Держдуми з’являється повідомлення про переміщення техніки і живої сили з Росії в Південну Осетію. Телефонна розмова Володимира Путіна і Михайла Саакашвілі, що відбулася 13 червня, прозорості в питання не внесла. Усе залишається як і раніше. Ситуація – як учив товариш Лев Троцький – «ані миру, ні війни ».

Чим же може завершитися протистояння між Південною Осетією і Грузією?

Радше за все, Михайло Саакашвілі у випадку загострення ситуації може запропонувати Росії план збереження на території Грузії російських військових баз, але при цьому спробує залишити під грузинською юрисдикцією Тбіліський танкоремонтний завод, на котрий також претендує Росія. Після цього Росія закриє очі на акт «утихомирення» Південної Осетії.

Другий варіант передбачає заклик Саакашвілі до світового співтовариства (насамперед – до США, а можливо – до ООН) щодо необхідності введення миротворчих військ у зону конфлікту. При цьому можна а) домагатися розширення присутності місії ОБСЄ в регіоні і б) апелювати до Хельсінкських домовленостей у пункті недоторканності існуючих кордонів.

Як поставиться до цього світове співтовариство? Насамперед усе залежить від Сполучених Штатів. З одного боку, для них важлива Грузія як стратегічний партнер на Закавказзі – особливо у світлі будівництва нафтогону Баку – Тбілісі – Джейхан. З іншого - Джорджу Бушу зараз, напередодні президентських виборів, не з руки сваритися з Росією – американські платники податків (вони ж – виборці) не зрозуміють цього. Саме тому Буш буде всіляко намагатися врегулювати конфлікт – за будь-яку ціну.

І після врегулювання в Грузії може посилитися американська присутність. Наприклад, поруч з фігурою президента Саакашвілі може з’явитися напівзабута фігура генерала Джона Шалікашвілі – колишнього керівника Об’єднаного комітету начальників штабів Збройних Сил США. До речі, два роки тому Шалікашвілі заявляв про те, що не проти висунути свою кандидатуру на посаду президента Грузії. Хто може дати гарантію, що завтра Міхо Саакашвілі не попросить допомоги в такого впливового у світових військових колах чоловіка?

Одне слово, вузол протиріч, зав’язаний на кордоні Грузії і Південної Осетії, тільки-но дає про себе знати. Але те, що цей вузол може стати найбільш небезпечним у регіоні і найбільш результативним за наслідками – це поза сумнівами. Російська дипломатія знову захотіла станцювати лезгинку. Попередні спроби (як у XIX, так і в ХХ столітті) обернулися для Росії важкими кровопролитними боями, вимотуванням коштів і живої сили, і ефемерними досягненнями. Що одержить Росія цього разу? І наскільки успішною буде її нова кампанія? Тай чи не переростуть дипломатичні інтриги у відкритий збройний конфлікт? Дасться бачити.

І ще – цікаво, чи скаже своє вагоме слово в цьому питанні Україна? Все ж – стратегічний партнер Грузії, і держава, відверто зацікавлена в збереженні цілісності і стабільності в Грузії. Хоча, здається, радше, промовчить. У Києві добре засвоїли прислів’я «Наша хата – скраю». І, на думку українських політиків, хай тривають бойові дії в Південній Осетії, Абхазії або ще де-інде. Аби не в Криму.

Дивна позиція, як на мене.

Андрій Моржковський

Джерело: proUA

Теги:

Версія для друку
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Партнери портала

Price.ua - сервіс порівняння цін в Україні
Архів Експорт Інформатор Про нас / Контакти

   Copyright © 2016 Коментарі: Всі права захищені.

Яндекс.Метрика Система Orphus