УКРАЇНА

00:12

22.09

Влада

Збройні сили: кардинальна реформа чи черговий звіт?

0

На минулому тижні Верховна Рада України розглядала черговий законопроект “Про реформування Збройних сил України” – восьмий чи дев’ятий за роки незалежності.

Найцікавіше, що від своїх попередників він абсолютно нічим не відрізняється: ті самі загальні фрази, які ні до чого не зобов’язують, та сама стара гра в перейменування штабів та переміщення солдатиків.

Треба сказати, що у наших законодавців у галузі реформування Збройних сил, починаючи з 1991 року, виробилися дві тенденції. Перша – перейменування: перейменовувати армії в корпуси, корпуси в оперативні командування, оперативні командування в оперативно-територіальні, дивізії у з’єднання швидкого реагування чи мобільні бригади – і так до нескінченності. Скажімо, вам потрібні реформи? Будь ласка! Ми зараз перейменуємо 8-й механізований корпус (який уже до того двічі перейменовувався) у корпус спеціального призначення та урочисто відрапортуємо: мовляв, реформи відбулися – один корпус розформували, інший – сформували. Але фактично – вивіски тільки замінили. Друга тенденція – зливати та роз’єднувати штаби Військово-повітряних сил та Протиповітряної оборони. За минулі 13 років їх разів п’ять об’єднували, а потім – роз’єднували. Знаєте як? Один штаб лишали головним (наприклад – ППО), а інший під назвою Головного управління військово-повітряних сил передавали йому у підпорядкування. Потім приходив новий військовий міністр і запроваджував чергову геніальну реформу Збройних сил України. Починав, звичайно, з виокремлення Головного управління ВПС в особливий вид військ. Додам до цього, що штаб українських ВПС розташований у Вінниці, а штаб ППО – у Дніпропетровську. Тепер спробуйте уявити: як все це з’єднували та роз’єднували. Та ніяк – просто вивіски міняли. Якщо коротенько, все просто – до банальності. Проте всі навколо кажуть: о, бачите, ми знов успішно реформуємо наші Збройні сили!

Хоча головне у новому законопроекті це, звичайно, не чергове перейменування штабу ВПС у Головне управління ВПС штабу Військово-повітряної оборони (чи як там цього гібрида збираються обізвати тепер?) Головне – надзвичайно цікаві цифри скорочення нашої армії. Отже, згідно із законопроектом, протягом цього року планується скоротити 80 тисяч військовослужбовців, наступного – 75 тисяч… так, щоб на кінець 2005 року у наших Збройних силах залишилось 200 тисяч…

Може, я помиляюсь, але у когось з наших законодавців дуже-дуже погано з арифметикою. Якщо скласти всі подані вище цифри, то вийде, що нині у Збройних силах України 355 тисяч військовослужбовців. Але як таке може бути? На початку 2002 року у Збройних силах України нараховувалося 370 тисяч людей. Протягом того року армію, начебто, за рішенням військової колегії було скорочено до 350 тисяч, а протягом 2003 року – ще на 24 тисячі. Тобто, на початок 2004 року у наших Збройних силах мало би бути приблизно 320-325 тисяч військовослужбовців. Якщо від них відняти 155 тисяч, то вийде 170 тисяч, але аж ніяк не 200. Іншими словами: або хтось із законодавців дуже сильно помилився в простих арифметичних дослідженнях, або хтось щось, м’яко кажучи, замовчує. А замовчувати таки є що.

Металобрухт 70-х років

Що таке сучасні українські Збройні сили? Їздимо (коли їздимо) на танках Т-72, якими з-поміж наших сусідів можна трошки налякати хіба що молдаван. Та й то на кілька перших хвилин бою, якщо їх розмалювати якоюсь дикою фарбою. Про авіацію навіть говорити не варто: все найкраще, що було в Україні (стратегічна, бомбардувальна далекої дії, надзвукова винищувальна), давно порізали на металобрухт. Морський флот у такому самому стані: його долю можна порівняти з єдиним українським підводним човном “Запоріжжя”, 1972 року випуску, який жодного разу не відійшов від пірсу.

Доречно запитати: а де ж наша потужна оборонна промисловість, військово-ремонтні заводи, конструкторські бюро? За радянських часів в Україні існувало 5 ремонтних заводів техніки сухопутних військ, 7 авіаремонтних заводів (для порівняння: у Росії авіаремонтних заводів було всього 9), безліч спеціалізованих підприємств з виробництва озброєнь та окремих комплектуючих. Військово-промисловий комплекс Української РСР становив левову частку ВПК Радянського Союзу.

Правда, жоден з виробничих циклів українських підприємств ВПК не був “замкненим”. Наприклад, харківський танковий завод ім. Малишева виробляв лише корпуси та ходову частину бронетехніки, а двигуни та артилерійські системи для танків випускалися за межами України. Але все це можна було протягом двох-трьох років налагодити, перепрофілювавши кілька українських збиткових цивільних підприємств під виробництво двигунів та артсистем. Наприклад якийсь з цехів запорізького автомобільного заводу та один з трубопрокатних заводів. Фантастика? Анітрохи. Адже Генштаб Радянського Союзу в разі Третьої світової планував додатково розгорнути виробництво двигунів та гармат саме на базі цих підприємств.

Одним словом, немає зараз в Україні військово-промислового комплексу. Розвалили вщент. Коли була можливість його врятувати, до того нікому не було діла. Зараз теж – правда, рятувати вже нічого.

Проти кого будемо воювати?

Хай йому лихо, тому озброєнню. В Україні його щороку менше й менше, і може, певною мірою це на краще. Але треба відповісти ще на одне питання: навіщо нам взагалі Збройні сили? Грубо кажучи – з ким будемо воювати?

За часів Російської імперії кожен солдат знав, що його призвали до армії для того, щоб захищати свою країну від “ворогів зовнішніх та ворогів внутрішніх”. Причому з першого дня старанні унтер-офіцери втовкмачували новобранцям, що “вороги унєшніє” – це всякі бусурмани, німці-перці-ковбаси, австріяки – гнобителі братів-слов’ян, а також всі, хто насмілиться спокуситися на православ’я чи образити якийсь із слов’янських народів. “Ворогі унутрішніє” – всякі революціонери, що хочуть з середини розвалити країну. У царській Росії кожний солдат з першого дня своєї служби знав, навіщо його призвали до армії та за що він служить. В СРСР з цим було важче: про “ворогів унутрішніх” знав лише політсклад, солдатів годували байками про лиховісний капіталістичний світ. Тому коли радянській армії треба було у 1989-1991 роках захищати існуючий лад від “ворогів унітрішніх”, вона виявилася не здатною це робити. Її просто заздалегідь не попередили про цю функцію. На відміну від царської армії, яка цілком успішно придушила Революцію 1905 року. І сучасної Російської армії, де кожен солдат знає, хто його ворог – як зовнішній, так і внутрішній. Абсолютно так само побудована і американська армія: вона кожної миті готова воювати з тими, з ким накаже її головнокомандувач, навіть на території США.

Жодна людина у Збройних силах України, починаючи з головнокомандувача та військового міністра і закінчуючи новобранцем у навчальному центрі “Десна”, навіть не здогадується – а хто в нас ворог? Офіційна військова доктрина України – відсутність жодних ворогів, іншими словами – сидимо собі у своєму пісочнику і інших просимо нас не зачіпати. Бо на відсіч усе одне не спроможемося.

Та й справді: з ким воювати? З нашими західними сусідами – ЄС та НАТО? Ми їм і задарма непотрібні. Ми і так кілька років фактично стоїмо перед ними з піднятими руками й час від часу волаємо: ну візьміть нас до НАТО… ну хоч би до ЄС, ну будь ласка… ми хороші, ми всі свої озброєння на металобрухт направили, ми ВПК загубили, ми навіть в Ірак поїдемо, ми іноземні бази на своїй території розмістимо, ми… Та не потрібні ми їм, навіть якщо у нас знайдеться чим заплатити за прийом до якоїсь іноземної організації. Навіть якщо ми когось там з ЄС чи НАТО сильно дістанемо, то ніхто на нашу територію вводити війська не буде. По нас просто ушкварять одним залпом ракет, так щоб одразу накрило всі центральні міста, і все – ніхто не допоможе. І власні ППО теж – наші ракети протиповітряної оборони настільки застарілі, що, замість збити ворожі ракети, вони ще й поцілять у власні міста.

З Росією та Білоруссю теж воювати якось не випадає. По-перше тому, що зараз, у 2004 році, дуже слабко проступає образ злого українського націоналіста, який на східних кордонах буде завзято будувати довготривалі оборонні укріплення, а потім відбиватися в них від російських танків. Воювати з Росією сучасні Збройні сили України не будуть ні за які гроші. Це факт об’єктивний – від нього нікуди не дінешся. І йдеться навіть не про українські нафтопроводи та газопроводи, концерни та потужні підприємства, що належать російським олігархам чи їх місцевим поплічникам. Історичних передумов до того немає. Ідеологічної бази й поготів. За 14 років Незалежності України вітчизняні політики ущент програли все, що можна було програти на ідеологічному фронті. Абсолютно ясно, що душі, серця та думки більшості українських громадян, і в першу чергу військових – не на боці наших політиків, незалежно від того, до якого клану вони належать. І не буде нічого дивного в тому, що одного “чудового” дня український народ обере собі президентом не когось із співвітчизників, а Лукашенка чи Путіна. Одним словом, Росія та Білорусь не будуть нас завойовувати: українські політики самі зроблять все, щоб ми добровільно об’єдналися з ними.

Зародок сталевого кулака

Тепер повертаємося до того, з чого ми почали: навіщо нам Збройні сили? Якщо подивитися неупереджено, то напрошується один-єдиний висновок: насправді українська армія не є українською… Це уламок старих збройних сил СРСР, в якому досі зберігаються радянські почесні найменування, червоні прапори, звертання “товариш”.

Збройні сили України за своєю суттю є кадровими дивізіями, з великою кількістю зайвих та непотрібних (як на перший погляд) штабів, проте – майже без важких озброєнь. У нашій армії є високопрофесійні кадри, є автомати Калашникова, якими можна озброїти все доросле населення Східної Європи, є військово-навчальні заклади, які щороку плодять купу молодих лейтенантів, половина з яких залишає військову службу мало не відразу після випуску. Навіщо це все, якщо воювати в нас все одно нема з чим та з ким? Навіщо плодити безробітних лейтенантів, навіщо систематично проводити призови на військову службу?

Спробую вдатись до фантазування та намалювати таку схему. Уявімо собі, що ми ввійшли до Союзу Росія-Білорусь, ба навіть ще більше – інтегрувалися в єдину країну. Наступного дня в Україну починають прибувати ешелони з Нижнього Тагілу – сотні найсучасніших танків, БМП та БТР; з Кубінки та Пушкіно – останні моделі літаків-винищувачів та бомбардувальників, ще за кілька днів звідкись з Оренбурга прибуває перший ешелон з ядерною зброєю… До цього слід додати, що одна з нафтових труб повністю переключається на забезпечення всієї цієї техніки пальним.

Підсумуємо: з наявних в Україні професійних військових кадрів, що мають тенденцію до постійного збільшення, та за допомогою російської техніки, яка кується у недосяжній для НАТО зоні “за Уралом”, у нашій країні за місяць-два можна розгорнути мільйонну сухопутну армію. Для розгортання ВПС буде потрібно три-чотири місяці, ракетних військ стратегічного призначення (відновлення потенціалу розформованої Кравчуком 43-ї ракетної армії) – близько півроку. Цей броньовий кулак буде не менш потужним, ніж західні групи військ і так звані прифронтові округи СРСР станом на 1990 рік. Атлантичного океану він досягне за кілька тижнів.

У разі якщо описана вище фантасмагорія раптом стане життям, сталевий кулак буде показано не ідеологічним супротивникам, а в першу чергу “західним партнерам” – надзвичайно недалекоглядним, самозакоханим та набундюченим чиновникам ЄС та НАТО, що не хочуть бачити далі свого носа.

Ярослав Тинченко

Джерело: proUA

Теги:

Версія для друку
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Партнери портала

Price.ua - сервіс порівняння цін в Україні
Архів Експорт Інформатор Про нас / Контакти

   Copyright © 2016 Коментарі: Всі права захищені.

Яндекс.Метрика Система Orphus