УКРАЇНА

09:52

25.05

Влада

Привіт, немитая Росіє!

0

Якщо раніше в Україну приходили транснаціональні корпорації, які лобіювали аж ніяк не державні інтереси, то тепер Володимир Путін вирішив звести заступництво транснаціональних груп до рангу державної політики.

Навіть неозброєним оком можна помітити, що в політичній Україні сталися дві речі. У внутрішньополітичному житті різко підсилилися позиції Президента України Леоніда Кучми, у зовнішньополітичному - Росії. Воно й зрозуміло: наближаються вибори, і Чинна Система не може дозволити собі програти. А програшем для Системи буде не стільки перемога кандидата-опозиціонера, скільки різкий відхід від сформованої системи цінностей.

Іншими словами, для Леоніда Кучми важливо, щоб навіть у випадку приходу до влади в жовтні-листопаді цього року Віктора Ющенка чи будь-якого іншого кандидата з опозиційним іміджем, всі основні гравці в політичній і економічній площинах залишалися на своїх місцях і при своїх інтересах. Тому всередині України необхідно сконцентрувати владу в одних руках і передати цю владу новому Президентові. Або ж знайти механізм, що дасть змогу залишити реальну владу Леоніду Кучмі – чи у вигляді продовження повноважень на ще один термін, а чи то у ивгляді створення якоїсь надструктури з надзвичайними повноваженнями, очолюваної екс-президентом Кучмою). Поза Україною Леоніду Кучмі потрібен серйозний заступник, якого цікавитиме збереження української Системи і мало хвилюватиме питання стану громадянських прав і свобод. Таким заступником сьогодні офіційна Україна бачить хіба що Росію.

Показово, що протягом цього року залежність України від Росії істотно зросла. Якщо раніше в Україну приходили транснаціональні корпорації і групи, що мали лише російську прописку, але лобіювали аж ніяк не державні інтереси нашого північно-східного сусіда, то з кінця 2003 року ситуація докорінно змінилася. Володимир Путін вирішив звести заступництво транснаціональнх груп до рангу державної політики. Своєю чергою транснаціональні групи перетворилися в інструмент проведення російської державної політики. Цей альянс влади і грошей чітко фіксується з часу виборів у Державну Думу в грудні минулого року і президентських виборів у Російській Федерації. Логічною вершиною цього альянсу є ідея «Російської ліберальної імперії» за авторством Анатолія Чубайса.

У березні цього року під час однієї політологічної конференцій шановний російський політолог і політтехнолог, що колись був близький до Кремля, а зараз втратив свої позиції, окреслив кілька першочергових завданьч російського політикуму на пострадянському просторі.

По-перше, Росію на пострадянському просторі цікавлять лише кілька незалежних держав – Україна, Білорусь, Казахстан. Решта будуть змушені або лягти в загальний фарватер, або виступити в ролі розмінних монет у геополітичних і геостратегічних іграх Кремля.

По-друге, Росія буде орієнтуватися на стратегічні розробки і стратегічні проекти, що можуть спрацювати через 5 – 10 – 25 років. Іншими словами, якщо адміністрація президента Єльцина й адміністрація раннього Путіна бажали негайно бачити результат від вкладених грошей, тое нова політика припускає: плоди від інвестицій побачать спадкоємці спадкоємців Путіна, але не особисто Володимир Володимирович. Пріоритетним напрямком інвестування російських капіталів визнані аж ніяк не промислові підприємства, а «третій сектор». Чому «третій сектор»? Так тому, що Карл Поппер був, безсумнівно, правий: майбутнє – за самоорганізацією суспільних ініціативних груп і їхнім впливом на громадське життя тієї чи іншої держави. Тобто, майбутнє – за «громадянським суспільством». Росія намагається інвестувати в ті структури (а іноді просто їх створювати), що за якийсь час будуть виступати у ролі фундамента «громадянського суспільства».

По-третє, Росія буде проводити політику загравання з усіма без винятку політичними силами і політичними лідерами, щоб убезпечити себе від неприємних сюрпризів. Таким чином, Росії – за великим рахунком – абсолютно все рівно, хто буде Президентом України – система відносин Кремля з українськими політиками вибудована за таким принципом, що будь-який новий Президент просто буде змушений зважати ан російські інтересми і російську присутність в Україні, більш того, він буде змушений сприяти посиленню російської присутності в Україні.

По-четверте, під час конференції пролунала думка: демократія на пострадянському просторі себе не виправдала, тому відхід від демократичних прав і перехід до обмеження громадянських свобод цілком припустимий. До речі, Росія вже перейшла до фактичного втілення цієї доктрини – дозованої демократії і дозованих свобод. Те, що будується зараз у Росії, можна вважати модернізованою формою корпоративної держави. А корпоративна модель за всю історію людства будувалася лише в трьох державах – Італії часів Муссоліні, Іспанії часів Франко і Португалії часів Салазара. Росія – четверта корпоративна держава, що відрізняється від попередників єдиним моментом – запереченням перманентної революційності як складової частини корпоративної держави. Читали, бачити, Путін і його соратники Юліуса Еволу й Артура Мюллера ван дем Брука.

Отже, теоретична основа і передумови утвердження Росії на пострадянському просторі очевидні, як очевидні й апетити російської державної системи. Очевидно і те, що Україна не в змозі хоч щось протиставити Росії – по-перше, в Україні немає чіткої стратегічної концепції розвитку, немає надмети і державної міфології; по-друге, велика частина української еліти досі не мислить себе чимось відірваним, окремим від Росії й орієнтується на російські взірці. Абсолютно прогнозованим стало голосування щодо ратифікації угоди про ЄЕП.

ЄЕП як структура – це геополітичний лохотрон для пострадянських держав. Росія – відповідно до договору – йде на конкретні тактичні поступки і втрати. Інші держави – члени ЄЕП (Україна, Казахстан і Білорусь) нібито одержують істотні вигоди. Але знову-таки – це тактичні вигоди, що через 10 років обернуться глобальним стратегічним програшем. Росія все розрахувала – і психологію українсько-білорусько-казахських політиків, що мислять тактичними і короткостроковими категоріями, і свої стратегічні плани.

Примітні останні домовленості, досягнуті сторонами під час останнього самміту в Ялті. Подивіться на перелік питань, навколо яких провадилися дискусії і більшість з яких було схвалено учасниками самміту:

1. Угода про координацію зовнішньої політики держав-членів ЄЕП (а це – відхід від принципів суверенітету, оскільки визначення зовнішньої політики є одним з головних суверенних прав кожної держави).

2. Угода про зону вільної торгівлі в рамках ЄЕП, що має набути чинності на початку 2005 року.

3. Погоджений вступ до ВТО (втілення старого деркачівського гасла «Україна в Європі разом з Росією»).

4. Повернення до ідеї реверсного використання нафтогону «Одеса – Броди» (з одночасним згортанням проекту Євро-Азійського нафтотранспортного коридору, здатного в перспективі перетворити Україну в державу – транспортера й експортера нафти).

5. Розробка єдиної Економічної конституції ЄЕП – тобто уніфікація економічного законодавства держав-членів ЄЕП.

Дуже схоже на процес створення ранніх форм міждержавних об’єднань у Європі, що перетворилися пізніше в Європейський Союз. Тільки прискореними темпами.

Сьогодні є тільки дві надії на те, що ЄЕП так і не відбудеться як політичне явище і як чинник. З одного боку, надія на мінливість українського Президента, що завжди розглядала будь-який геополітичний вектор не як даність і аксіому, а як інструмент для зовнішньополітичних ігор. Посилення російського вектора для Леоніда Кучми може перетворитися в певний месседж щодо Заходу. Як у старому анекдоті: недобрі ви, піду я від вас! Здається, Захід месседж зрозумів: днями представники НАТО заявили про те, що хочуть запросити Леоніда Кучму на наступний самміт Альянсу, який незабаром має відбутися в Стамбулі. За словами представника Альянсу, Кучма все рівно повинен був прибути до Стамбула на зустріч з лідерами Ради Євро-Атлантичного Співробітництва НАТО, – тому було вирішено, що Альянс більше виграє від залучення його до самміту НАТО, ніж від зусиль тримати його осторонь.

Ще вселяє сподівання кращого повідомлення інформагентств про те, що низка середньоазіатських держав вирішили подати заявку про вступ до ЄЕПу. Пам’ятається, 1991 року СНД спочатку також створювався без республік Середньої Азії. Потім відбувся самміт в Алма-Аті, на якому в СНД увійшли середньоазіатські республіки, ряд республік Закавказзя і Молдова. Як результат – азійський чинник не дав відбутися СНД. Пізніше фактор Узбекистану не дав відбутися ГУУАМу. Впустите Середню Азію в ЕЭП – і можна на цьому утворенні ставити величезний хрест. «Захід є Захід, Схід є Схід, і їм не зійтися повік». Цінність ЄЕП – винятково в союзі чотирьох - але не більше - держав. Для розвитку відносин з Азією Росії цілком достатньо двох договорів – про створення СНД і Пекінського пакту. Але і видимих причин відмовляти середньоазіатським державам у членстві в ЄЕП у Росії теж немає. Тому можна прогнозувати: незабаром в ЄЕП можуть спрацювати відцентрові сили (до речі, як і в ЄС, але це вже інше питання).

На тлі посилення російського вектора дуже комічно виглядають спроби привезти в Україну легендарних американських політиків, що перебувають нині в статусі «персональних пенсіонерів всештатівського значення», - Джорджа Буш-старшого і Збігнева Бжезинського. Їхній приїзд це не свідчення зміцнення західного вектора. Це скоріше спроба перехопити ініціативу в опозиції і показати, що спілкування як зі Сходом, так і зі Заходом – прерогатива Президента і його оточення. Показовий той факт, що Буша і Бжезинського привіз в Україну зять Президента Віктор Пинчук. Президент попросту демонструє, що саме він, і ніхто інший, контролює всю зовнішню політику і саме він вирішує, яким шляхом рухатися далі. І ще: це демонстрація підданим, що на Захід нам дорога не закрита, але «ми вибираємо складний шлях, небезпечний, як військова стежка».

Щодо внутрішніх меседжів. Леонід Кучма продемонстрував, що він сповнений рішучості демонструвати силу і вплив, а також жорстко пресингувати своє оточення – «щоб усі боялися, щоб не насміхалися». Не встиг Віктор Янукович насолодитися титулом «єдиного кандидата» і зростаючим рейтингом (на минулому тижні, якщо вірити соціологам, він зріс до 18%), як одержав прочуханку від Президента під час засідання Ради національної безпеки й оборони України. Доповідь прем’єр-міністра про стан справ в оборонній галузі було піддано обструкції з боку Президента. Доповідь прем’єра обривали на півслові, обвинувачуючи у відсутності конкретних дій і пропозицій, а також в окозамилюванні. Примітно, що, за повідомленнями добре інформованих осіб, на засіданні прем’єр повинен був виступити з ініціативою щодо відставки міністра оборони України Євгенія Марчука. Урешті Марчук залишився на посаді міністра, а прем’єр одержав поза вуха. І це при тім, що ряд експертів вважають Євгена Марчука потенційним суперником Віктора Януковича й у президентській кампанії 2004 року, і в боротьбі за статус єдиного кандидата від влади.

Отже, Система діє. Система не просто намагається вижити – вона демонструє живучість. Президент активно демонструє – світові, оточенню, підданим,– що його ще рано списувати з рахунку і що він може активно впливати на ситуацію. Більш того, саме він буде створювати ситуацію і керувати ситуацією – і ніхто інший. А оскільки український політикум (так само як і соціум, і економікум) слухняно і приречено відреагували на нові ініціативи і нові події, то... хто зна, чого ще чекати?

Андрій Моржковський

Джерело: proUA

Теги:

Версія для друку
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Партнери портала

Price.ua - сервіс порівняння цін в Україні
Архів Експорт Інформатор Про нас / Контакти

   Copyright © 2016 Коментарі: Всі права захищені.

Яндекс.Метрика Система Orphus