УКРАЇНА

00:00

25.04

Влада

Україна в геополітиці: факт чи фактор?

0

Кожного разу, коли починають говорити про Україну у світовому контексті, обов’язково за аргумент наводять тези, які вже стали аксіомами,: «Україна знаходиться на перехресті цивілізацій», «В України вигідне геополітичне розташування», «Україна – форпост Європейської цивілізації» та інші міфи, які мають винятково загальне й ідеологічне, але аж ніяк не практичне застосування.

Україна справді має дуже вигідне розташування в Європі, однак цього аж ніяк не достатньо, щоб стати великою державою. Треба ще вміти це розташування використовувати вигідно для себе. Невміння або небажання використовувати геополітичні козирі зводить геополітику держави до звичайної географії.

Сергій Дацюк і Костянтин Матвієнко мають рацію, зазначаючи: «Торгівля геополітичним розташуванням України викликана її стратегічним програшем в інших фокусах – її виштовхнули в минуле, і вона не робить зусиль, щоб опинитися, принаймні, у сьогоднішньому. Україна має непогані ресурси геополітичного типу. Її еліта декларує всередині держави геокультурні аспекти конкуренції, а щодо геоекономічних – цілковито намагається використовувати більш розвинуті держави Європи. Себто, не створюючи своїх управлінських інфраструктур, хоче зробити це, приєднавшись до інфраструктур Європи. Всередині такої стратегії неможливе не тільки геокультурне лідерство або, природно, геоекономічне, але й геополітичне, тому що геополітичні ресурси в такому разі виступатимуть саме тією платою, яку еліта має заплатити за своє збереження. Власне, це стратегія «тупого кута» - стратегія, спрямована на знищення України як окремого культурного явища».

Україна занадто багато говорила про своє більш ніж вигідне геополітичне становище і про те, що на неї мають зважати найбільші світові держави. Говорила так довго і так переконливо, що сама повірила у створений нею ж міф. Але переконати світову спільноту у романтичних міфологемах не вдалося. Ті, хто готували міф про Україну як товар на експорт, насправді створили продукт для внутрішнього споживання. На ділі керівництво України зробило занадто мало для того, щоб Україна дійсно перетворилася у великого і впливового гравця на світовій арені.

Чому? Тому, що реально політика, політичний процес в Україні геть-чисто відсутні. Будь-який крок України – це не результат продуманої стратегії, а інтуїтивні кроки в тім чи іншім напрямку. Це стосується як зовнішньої, так і внутрішньої політики. Для того щоб успішно проводити внутрішню і зовнішню політику, необхідні три складники:

1. Необхідна чітка інституалізація влади, іншими словами – необхідно окреслити коло основних гравців і розподілити між ними функції, подбати про те, щоб ці функції не дублювалися і щоб гравці не почали займатися всім оразу і нічим водночас.

2. Необхідна відкритість політичного процесу, інакше кажучи – необхідно, щоб політика перетворилася в науково обґрунтований і логічний процес, підконтрольний громадськості, а не в набір інтриг і підкилимної «боротьби бульдогів».

3. Необхідна воля і бажання еліти відстоювати свої інтереси (один нюанс: еліта також повинна розуміти, що держава є частиною її інтересів, причому – кревних інтересів, з якими існує взаємозв’язок на рівні: пріоритет - «я для держави», другорядне значення – «держава для мене»).

Жоден з цих пунктів в Українській політиці не проглядається. Тривалий час Україна розвивався як традиційна пострадянська держава, трьома головними достоїнствами якої були:

а) ресурси (у тому числі природні і людські);

б) територія і величезне населення;

в) розвинутий військово-промисловий комплекс.

З другої половини 90-х років ХХ століття аморфна держава зайняла чітку позицію: вона почала захищати і відображати інтереси 5% населення – представників великої буржуазії. Але держава могла відповідати інтересам великої буржуазії доти, допоки існувала можливість контролювати процес перерозподілу сфер впливу усередині самої держави. Як тільки внутрішній ресурс (пиріг для поділу) виявився вичерпаний, як тільки українська велика буржуазія відчула необхідність виходити на зовнішні ринки – держава виявилася неспроможною забезпечити апетити й інтереси тієї частини населення, що була опорою режиму і заради якої держава існувала.

Тому довелося аналізувати і думати: що ж було не так зроблено за останні роки? Чому на зовнішніх ринках і в зовнішніх відносинах ми – справжні лузери, котрі постійно програють? У чому недосконалість нашої дипломатії і нашої стратегії взаємин із зовнішнім світом?

Реалії такі. На сьогоднішній день зовнішня політика України переживає третій за останні 12 років підйом. Але цей підйом викликаний не внутрішніми ресурсами і волею української еліти. Новий підйом – це наслідок сформованих обставин. Україна опинилася знову на гребені хвилі – але хвилі робить не вона, вона лише слухняно пливе за течією.

Перший підйом визначився в 1991 – 1992 роках. Тоді Україна одержала визнання світового співтовариства як незалежна держава і сама спробувала провадити активну і часом навіть пасіонарну зовнішню політику – приміром, на Балканах. Зараз мало пам’ятають, що Україна, наприклад, була першою державою, котра визнала незалежність Словенії. Активно українське зовнішньополітичне відомство намагалося розвивати відносини з Хорватією, з якою в України багато історичного спільного. Активно використовували як агентів впливу українську діаспору, а різноманітні всесвітні конгреси українців, які проходили на початку 90-х у Києві, були покликані продемонструвати можливості для лобіювання українських інтересів на світовому рівні.

1993 року починається помітний спад зовнішньополітичної активності. Україна отримала ляпаса від світових «китів» і змушена була відмовитися від статусу ядерної держави – під контролем Заходу українську ядерну зброю вивозять до Росії. Фактичним провалом завершується ідея Балто-Чорноморского співробітництва. Прихід до влади Леоніда Кучми (1994 рік) діаспорою був сприйнятий як поразка ідеї незалежної держави і реставрація радянської системи. Офіційна Україна, своєю чергою, фактично відмовилася від послуг «агентів впливу». Кучма сприймався як «маріонетка Москви» і про самостійну українську зовнішню політику ніхто вже не говорив усерйоз.

Однак у 1995 році Леонід Кучма і прем’єр-міністр Євген Марчук підписують низку угод з НАТО та ЄС. Далі – більше: до 1997 року Україна підписує угоди з Польщею, Великий договір з Росією, ініціює створення ГУУАМу і «Бухарестського трикутника». Кучма кілька разів відвідує США. Президент Сполучених Штатів Білл Клінтон відвідує Україну. Створюється україно-американська комісія «Кучма – Гор». Український міністр закордонних справ Геннадій Удовенко очолює сесію Генеральної Асамблеї ООН.

Однак починаючи з 1998 – 1999 років спостерігається нова криза в зовнішній політиці України. Тим більше що політична криза 2000 – 2002 років лише ускладнила становище України на міжнародній арені. Україна опинилася у фактичній ізоляції. Президента України почали обвинувачувати в корупції й у причетності до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. На кілька років двері Заходу виявилися зачиненими перед Леонідом Кучмою. На додаток Україну почали обвинувачувати в незаконному експорті зброї й продажі комплексів «Кольчуга» Іракові – всупереч санкціям ООН. Україна намагалася відмитися від усіх цих обвинувачень – але надаремно.

Лише в 2003 році почала увиразнюватися тенденція до відлиги у відносинах між Україною і Заходом. Для цього Леоніду Кучмі довелося зробити два кроки: по-перше, звернутися до парламенту з посланням про необхідність європейської інтеграції. По-друге – продемонструвати Заходові, що наш шлях у Європу не настільки й безальтернативний: Кучма провів низку поїздок в азійські, африканські і латиноамериканські держави, не кажучи вже про демонстративне святкування свого ювілею не вдома, а на підмосковній дачі в гостях у президента Російської Федерації. Захід зрозумів месседж правильно: ми, мовляв, хочемо до Європи, але якщо ви нас не приймете, то нам і в Євразії не погано живеться.

Одночасно прем’єр-міністр Віктор Янукович і його Кабінет зробили низку поїздок, головною метою яких стало ламання колишніх стереотипів щодо України і фактичне зняття санкцій проти нашої держави. За два місяці (березень-квітень 2003 року) прем’єр відвідав 8 держав Європи, а восени – Сполучені Штати Америки. На завершення всього Україна вирішила підтримати Антиіракську коаліцію і послала свої війська до Іраку. Цей жест був гідно оцінений Сполученими Штатами і їхніми сателітами – Україні пробачили. Але при цьому продовжували дивитися на неї з недовірою. Як от у старому анекдоті: «Семене Мойсейовичу! Більше до нас у гості не ходіть. Після вашого останнього візиту у нас зникла срібна ложечка». – «Але я її не брав!» - «Певна річ, що ні. Наступного дня вона знайшлася». – «І що?» - «Але ж осад, знаєте, залишився». Захід ладен визнати, що Україна – повноцінна держава, але розкривати обійми Україні він не квапиться: осад все ж залишився.

Останнім часом Україна стала об’єктом справжнього паломництва закордонних лідерів і політиків різного рангу. Міркуйте: протягом останніх двох місяців Україну відвідали прем’єр-міністр Туреччини, виконувач обов’язків президента Литви, президенти Польщі, Російської Федерації, Грузії, мільярдер і філантроп Джордж Сорос, впливовий американський політик і екс-посол США в Україні Стівен Пфайфер. Очікують на приїзд екс-президента США Джорджа Буша-старшого (батька теперішнього президента). Кожна особа – не проста політик. Кожен візит – не просто приватна подорож. За кожним візитом приховані конкретні пропозиції, конкретні спроби геополітичного ангажементу для України.

Україна зі своєю політикою багатовекторності вже нікого не цікавить. Від України вимагають більш чіткої визначеності: з ким вона? Куди йде? Які стратегічні цілі має перед собою? Наразі Україна намагається проводити політику «короваїв і посмішок» - радо зустрічаючи кожного гостя і не кажучи «ні» нікому, роблячи широкі багатообіцяючі жести, й водночас не стаючи ні на чий бік. Часи, коли Україна могла посісти чітку самостійну позицію (як, приміром, рішення про підтримку Азербайджану у війні за Нагорний Карабах – усупереч тому, що Росія фактично підтримала Вірменію), минули: українська дипломатія якщо і пробує мати свою позицію з якогось питання, то намагається заховати цю позицію якнайдалі.

У будь-якому разі стає зрозуміло: Україні зашвидко поки говорити про активний вплив на політичні процеси. Україна є тим об’єктом, до якого прикуто увагу світового співтовариства – але прикуто як до підпорядкованого несамостійного об’єкта, як до чогось другорядного і пасивного. Україна може розглядатися як частина якогось процесу, але не як самодостатній елемент і не як головна ланка процесу. Знову ж процитуємо Сергія Дацюка і Костянтина Матвієнка: «Україна залишається об’єктом геоекономічної експансії Росії, США, Євросоюзу. При цьому вітчизняна еліта розглядає цю експансію в геополітичному фокусі, себто вона навіть не розуміє, як її завойовують... Якщо для наймогутніших держав світу і Євросоюзу регіональна політика – це політика інфраструктурної або культурної експансії, то для інших – це політика регіонального підпорядкування. Регіональний вибір України це не вибір експансії, а вибір регіональної підпорядкованості: євразійської, панєвропейської або проамериканської».

Починаючи з 1 травня 2004 року західний кордон України буде суцільним кордоном з Європейським Союзом. Сама Україна навряд чи найближчими роками вступить до ЄС: Президент України поставив завдання вступити до ЄС до 2011 року, але експерти оцінюють шанси Україна більш скромно – не раніше 2025 року. Отже, західний кордон України – це кордон із зоною політичної й економічної стабільності і безпеки євроатлантичного співтовариства.

З огляду на той факт, що у світі на сьогодні існують три головних політичних гравці – Європейський Союз, Сполучені Штати і Російська Федерація – Україна просто змушена буде визначатися зі своїми пріоритетами в рамцях трикутника.

Отже, розглянемо три основних вектори.

Європейський вектор

Україна не раз оголошувала про свій європейський вибір. Насправді європейський вибір України є ні що інше, як хитрий політичний хід Леоніда Кучми. Оскільки Україна створювалася – у геополітичному плані – як держава подвійного впливу (США і Росії), яскравий продукт холодної війни, Кучма для більш ефективного проведення переговорів і з Москвою, і з Вашингтоном вирішив використовувати третій фактор і ввести третього гравця. Це було не складно: уже на ХХVІІ з’їзді КПРС у 1986 році йшлося про те, що у світі є загострення протиріч між США і Європою. Протягом 90-х років ХХ століття ці протиріччя не вдалося зліквідувати. США розуміли, що Європа в політичному і військовому сенсі – це союзник (хоча, як відомо, не буває вічних союзників чи ворогів, є вічні інтереси), але в економічному і геокультурному сенсі – конкурент.

Уже наприкінці 90-х років минулого століття стало очевидним: Україну в Європі ніхто всерйоз не чекає. У листопаді 1999 року журнал «The Economist» вмістив статтю за назвою «Доступ обмежено». Стаття була більш ніж категоричною: «Здається, Україна для ЄС становить з себе лише порожнє місце на карті. Президент України Леонід Кучма поставив у липні [1999 року] питання, на яке відповіді немає : «Не могли б ви пояснити стратегію Європейського Союзу стосовно України?» Відверте питання заслуговує відвертої відповіді. По-перше, уряд України - це безнадійний хаос... Панує корупція, інвестиції практично відсутні, державні фінанси - це якась безодня. Україна – найбільш безладна країна серед тих, котрі ЄС коли-будь розглядав як можливого кандидата на членство.

По-друге, Росія все ще дивиться на Україну як на свій складник. Вона звикла віддавати належне порожнім словам про суверенність України, але тільки на публіку й то не завжди.

По-третє, є стійкі стратегічні аргументи для того, щоб підтримувати Україну як демократичну і незалежну державу. В інакшому разі це загрожуватиме європейській безпеці створенням нової величезної зони повного беззаконня, безладдя при ймовірній участі в цьому Росії. Тому ЄС не може дозволити собі цілком ігнорувати Україну. Але й ніхто не може уявити собі такий «порятунок» України, як це було з Боснією, чи як, імовірно, відбудеться з іншими країнами Балкан а, можливо, один раз і з Молдовою. Україна занадто велика. Вона має населення і територію ще однієї Франції. Вона повинна рятуватися самотужки».

Неважко здогадатися, що за останні 5 років мало що змінилося – як у позиціях ЄС, так і у внутрішньому устрої України. Реально: чим може бути корисна Україна Європі на теперішньому етапі? У листопаді 2003 року міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер, виступаючи в Принстонському університеті (США), заявив про необхідність співробітництва в рамках євроатлантичного співтовариства (ЄС і США) для запобігання основних загроз ХХІ століття. Для цього він закликав актуалізувати три елементи:

«Перший елемент – це неодмінна орієнтація західних демократій на власні фундаментальні цінності: свободу, права людини, терпимість, демократію, верховенство права і соціальну ринкову економіку. Другий елемент – це визнання необхідності і поваги світового порядку, заснованого на загальних цінностях, на праві, згоді, співробітництві й участі в управлінні. Це має бути не порядок примусу і несвобод, а порядок, що надає максимальній кількості держав і їхніх громадян можливість політичного, економічного, соціального і культурного долучення до будівництва глобалізованого світу [Йошка Фішер пропонує свою концепцію «позитивної глобалізації» - як стратегічної відповіді на смертельний виклик з боку нового тоталітаризму. – А.М.]. І третій елемент – це політична рішучість і військова здатність відбивати нові загрози. Оба цих компоненти необхідні для повного знищення тоталітарних мереж і людиноненависницьких ідеологій».

Де в концепції Фішера місце Україні? Чим може бути корисна Україна під час втілення трьох елементів? Наше бажання бути в Європі – немотивоване, неусвідомлене, ірраціональне. Ми хочемо прийти в гості, тому, що нам так хочеться – нас не хвилює, що господарям ми не вельми приємні. Усі три елементи, накреслені Йошкою Фішером, це антитеза до сучасної системи, яка панує в Україні.

Але ми продовжуємо займатися самозаспокоєнням і самогіпнозом, як, до прикладу, народний депутат України Борис Андресюк: «Європа є для України полем національної самоідентифікації і геополітичних пріоритетів. Разом з тим Україна – одна з ключових держав, з погляду консолідації, безпеки і розвитку Європи. Приналежність України до Європи визначається не тільки географічними, але й історичними і культурними факторами. На цьому ґрунтується політико-дипломатична активність Києва, що має метою формальне зближення з європейськими структурами. Становлення і розвиток України як незалежної держави органічно визначається «поверненням» у Європу».

Одне істотне зауваження: Україна і Європейський Союз – два абсолютно різних за своїм змістом проекти. Першою чергою варто звернути увагу не на форму, а на суть. Україна – держава, спрямована на задоволення інтересів і апетитів у першу чергу представників великого бізнесу. ЄС орієнтується на підтримку малих і середніх виробників усередині держави і на створення можливості для зовнішньої експансії транснаціональних корпорацій. Це – дві великі різниці.

Здається, в Україні цього не розуміють. Європа ставиться до України без злоби і без упередженості. Вона ставиться до України прагматично і вимагає доказів того, що наша держава може бути корисною у складі об’єднаної Європи. Окремі романтики в ЄС захоплено говорять про місію Європейського Союзу стосовно України. Наприклад, у вересні 2002 року в «Таймс» надрукована була стаття британського журналіста Метью Периса «Країна, про яку я давно щось чув». Пан Перис патетично вигукує: «Для українців Австро-Угорська імперія і Габсбурги були найкращими правителями, тому що вони найменше пригноблювали своїх підвладних громадян. Наш Європейський Союз міг би колись стати поліпшеною формою такої розслабленої структури. Коли Польща приєднається до ЄС, Львів буде за напівгодини їзди від кордону Європейського Союзу, і якби ця хвиля розширення стала останньою, це було б трагічно. Це була б колосальна помилка, якби ЄС замість того, щоб стати силою, яка з’єднує нації, поділив їх, особливо тих, котрі за своїм походженням й історією належать до Європи».

Але політику ЄС стосовно України визначають не журналісти, а політики і політичні інтереси.

Американський вектор

Американський вектор є найбільш бажаним для України й водночас найбільш слабко розвинутим і найбільш небезпечним одночасно.

Бажаність перебувати у фарватері американської політики диктується статусом США як супердержави. США можуть виступити в ролі надійного гаранта миру, стабільності і незалежності України – у випадку, якщо України стане сателітом США.

Слабкий розвиток україно-американських відносин визначається тим похолоданням, що настало 2000 року – внаслідок політичної кризи в Україні. Хоча історикам ще варто з’ясувати, що ж було первинним, а що – вторинним: похолодання американо-українських відносин унаслідок того, що режим Кучми виявився недемократичним, чи ослаблення україно-американських відносин унаслідок спроб США втрутитися в кризу і фактично привести до падіння режим Кучми?

Небезпека відносин визначається боротьбою США з ісламськими екстремістами і фундаменталістами, що у відповідь використовують терористичні акти проти американців та їхніх союзників.

Як вже зазначалося, Україна тривалий час могла розглядатися як креатура США в Центральній Європі. У процесі розвалу Радянського Союзу президент США Джордж Буш-старший намагався запобігти виникненню нової держави на території УРСР, однак йому це не вдалося. Америка визнала незалежність України, а 1992 року новий президент, Білл Клінтон, став розвивати більш тісні відносини з нашою державою. Україна перетворилася в частину американської стратегії щодо Росії і Центральної Європи. Восьмирічне перебування Клінтона на посаді президента США ознаменувалося макисмальним зближенням України і Сполучених Штатів. Сам факт, що Клінтон двічі (у травні 1995 і в червні 2000 року) відвідав Україну з офіційними візитами – красномовний.

Нова адміністрація президента-республіканця Джорджа Буша-молодшого, як і прогнозувалося, більш прохолодно поставилася до перспектив подальшого співробітництва з Україною. Нова адміністрація мислила категоріями нафти і нафтодоларів. Україна могла цікавити США тільки як нафтотранспортна держава (український нафтотранспортний проект «Одеса – Броди» явно конкурував з американським «Баку – Тбілісі – Джейхан») і як плацдарм для здійснення власної політики в регіоні. Загравання Києва з Росією американців дратували: вони вимагали вірності і безумовної орієнтації винятково на США. Крім того, республіканці менш терпимо, ніж демократи, ставилися до фактів порушення прав людини в Україні. Уже сам факт приїзду в Україну як посла США кадрового співробітника ЦРУ Карлоса Паскуаля був своєрідним викликом і застереженням Україні.

У серпні 2000 року, за три місяці до президентських виборів у США, головний зовнішньополітичний радник кандидата на президента Сполучених Штатів Джорджа Буша Кондоліза Райс заявила: «Ми повинні розглядати Україну як ключову державу в Європі».

Однак реалії виявилися зовсім інакшими. Політична криза в Україні починається відразу ж після приходу до влади Джорджа Буша. Побічно можна побачити в цій кризі спроби демонтувати систему, яка асоціювалася з попередньою адміністрацією: саме головний конкурент Буша Альберт Гор курував в оточенні Клінтона українське питання. Для Буша було важливим продемонструвати, що його попередники підтримували корумпований режим в Україні. Звідси – зацікавленість США в загостренні політичної кризи в Україні і загравання з опозицією. У випадку перемоги опозиції США могли б повторити югославський сценарій приведення до влади свого ставленика на кшталт Коштуниці.

В Україні югославський варіант не спрацював з кількох причин. По-перше, югославський варіант став можливим завдяки попереднім воєнним діям НАТО. По-друге, Кучма ніяк не тягнув на роль Милошевича – як би його не хотіли подати саме в такому вигляді. По-третє, в Україні було важко домогтися єдності опозиції і висування свого «Коштуниці». Коштуниця в Югославії став можливим завдячуючи консенсусові опозиційних лідерів. Консенсус в Україні, де за кожним політиком стоїть більше амбіцій, ніж заслуг і необхідних рис, був просто неможливим. До того ж головний претендент на роль українського Коштуниці, Віктор Ющенко, раптом увірував не в американський, а в європейський вибір. До таких геополітичних і світоглядних сюрпризів Штати явно не були готові. До того ж режим Кучми підтримала Росія, яка досить жорстко заявила про наміри захищати законно обраного Президента України від підступу зовнішніх ворогів.

США кілька разів намагалися одержати контроль над Україною – але безуспішно. Тоді Кучма фактично перетворився в персону нон грата для США. Справою залагоджування конфлікту зайнявся посол України в США Костянтин Грищенко. Треба віддати йому належне – ціною неймовірних зусиль удалося розпочати процес потепління між нашими державами. Завершенням процесу потепління стали

- рішення українського керівництва підтримати Антиіракську коаліцію;

- призначення міністром закордонних справ України колишнього посла України в США Костянтина Грищенка;

- згортання активних дій опозиції і криза опозиції в Україні;

- обіцянка Кучми провести демократичні перетворення в державі;

- відвідування трьома ключовими особами в українській політиці Сполучених Штатів Америки. Протягом одного місяця США відвідали Президент України Леонід Кучма, голова Верховної Ради Володимир Литвин і прем’єр-міністр Віктор Янукович.

На сьогоднішній день україно-американські відносини, хоч і відбулося істотне потепління, можна охарактеризувати позицією Лева Троцького: «Ні миру, ні війни». Частково це випливає з нових політичних доктрин США. Концепція національної безпеки США передбачає застосування преемптивних методів запобігання потенційним загрозам – замість превентивного методу. Тобто, ліквідувати не потенційну загрозу безпеці США, а саму можливість виникнення потенційної загрози для безпеки Америки і світу. Концепція зовнішньої політики США передбачає, що будь-яке порушення демократичних норм і принципів у будь-якому місці світу є прямим викликом США і їхнім цивілізаційним цінностям. Тому Україна може й далі розглядатися Сполученими Штатами як держава, що кидає виклик американським цінностям. Тому проти неї можуть – теоретично – вживати превентивні заходи впливу.

Але сучасний стан справ в україно-американських відносинах не може бути розглянутий без розгляду російського вектора в зовнішній політиці України.

Російський вектор

Російський вектор – традиційно є найбільш сильним і найбільш очевидним вектором в українській політиці. Вплив Росії на українську політику настільки великий, що іноді цей вектор може нівелювати два інших – європейський і американський. Це визначається історичними (понад 300 років Україна була частиною Російської, а пізніше - Радянської держави), географічними (близькість і величезна довжина спільного кордону), економічними (залежність України від російських ресурсів – найперше від енергоносіїв) і ментальними (виховання сучасної української еліти на російському і російськомовному інтелектуальному зразках) особливостями.

Якщо характеризувати сучасний стан української еліти, то сьогодні її голова знаходиться в Європі, але ноги намертво приросли до Росії. Звідси – і абсурдні політичні гасла, висунуті елітою, на кшталт «У Європу разом з Росією!».

Посилення російського вектора в українській зовнішній політиці помітні з кінця 90-х років. Перше десятиліття незалежності характеризувалося настороженим ставленням українських політиків до Росії і російського чинника. Росія розглядалася як потенційна загроза українській незалежності і як конкурент у боротьбі за зовнішні ринки. Однак саме необдумана позиція США в питанні української політичної кризи 2000 – 2002 років штовхнуло Україну в обійми Росії.

Якщо до 2001 року Україна задовольнялася членством у більш ніж умовному об’єднанні за назвою «Співдружність незалежних держав» (СНД), то з 2001 року починають втілюватися більш тісні форми співробітництва України і Росії. Вінцем цього співробітництва стала угода про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП), що вимагає від України відмовитися від низки суверенних прав і ставить українських виробників у залежність від російських.

Економічна і політична залежність України від Росії більш ніж очевидна: на сьогодні практично всі потенційні кандидати на Президента України шукають шляхів доступу до Кремля, щоб домогтися прихильності російського Президента.

Посилення активності Російської Федерації в просуванні інтеграційних ініціатив на пострадянському просторі, у випадку ймовірної згоди учасників євроатлантичного процесу, може набути викривлених форм і призвести до збільшення впливу Росії на країни пострадянського простору, серед іншого й на Україну, і буде загрожувати ще більшим утягуванням нашої держави в орбіту російського впливу.

На тлі успішності Росії в пошуку іноді більш глибоких порівняно з Україною форм співробітництва з ЄС і НАТО Україна поступово буде втрачати ефективність використання російського і європейського чинників для взаємної компенсації і балансування на цих протилежних напрямках її зовнішньої політики.

Важливо також зазначити на геополітичному зближенні Росії і США. І результатом цього зближення може стати згода Сполучених Штатів на те, щоб Україна перейшла в ексклюзивну сферу впливу Росії.

Отже, на сьогоднішній день зовнішня політика України визначається такими основними моментами:

1. Активний діалог з НАТО і ЄС – без особливих сподівань на вступ до цих структур в доступному для огляду майбутньому;

2. Зростання впливу Росії;

3. Поступова втрата Україною традиційно активного діалогу з державами Центрально-Східної Європи і Балтії;

4. Поява необхідності відновлення форм і цілей україно-американського співробітництва.

Як бачимо, існує діалог, але немає його реального втілення. Новий підйом дипломатичної активності Києва – це лише суцільний переговорний процес без видимих конкретних результатів.

Чи є вихід для України? Поза сумнівом, є. І ми знову повернемося до статті Дацюка і Матвієнка: пам’ятаєте, вони говорять про регіональний вибір. Теперішній регіональний вибір для України – це вибір підпорядкованості. Але ж може ж бути й вибір експансії?

І тут бачаться кілька шляхів розвитку, кілька нових векторів, якими може розвиватися Україна.

1. ГУУАМ

Одним з головних досягнень української дипломатії стало створення 1997 року об’єднання колишніх радянських республік за назвою ГУАМ (від перших літер назв держав, що до нього спочатку ввійшли – Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова). 1998 року до них приєднався Узбекистан, що додало до назви ще одну «У». Широкі перспективи об’єднання спочатку просто викликали ейфорію. ГУАМ став логічним продовженням низки дрібних перемог. Створювалося об’єднання, що могло перетворитися в геополітичний чинник і яке могло реально стати альтернативою Співдружності Незалежних Держав. Особливо з огляду на не надто дружелюбні відносини між Москвою і деякими членами ГУАМ – наприклад, Грузією й Азербайджаном. Залучення до участі в ГУАМ Узбекистану позбавило об’єднання якоїсь внутрішньої логіки, зробило ГУУАМ більш аморфним об’єднанням, позбавленим безлічі перспектив.

Як наслідок – з безлічі перспектив, що потенційно були в ГУУАМу, до середини 2000 року залишилося тільки чотири. У травні 2000 року посли держав-членів ГУУАМ зібралися у Вашингтоні, де вказали основні напрямки діяльності об’єднання:

- створення нафтотранспортного коридору між Європою й Азією для перекачування в Європу Каспійської нафти (проект відомий в Україні як нафтогін Одеса – Броди – Гданьськ);

- поглиблення співробітництва з НАТО;

- запобігання розміщенню в регіоні зброї масового знищення;

- боротьба з розповсюдженням наркотиків;

Політичні перспективи об’єднання, так само як і геополітичні, були відсутні. Відсутні вони й досі. Головним чином – через позицію Узбекистану і Молдови, а також через невизначеність в українській зовнішній політиці.

Узбеки – народ хитрий і обізнаний з тонкощами східної дипломатії. Участь у ГУУАМі дала Узбекистану низку геополітичних вигод. По-перше, членство в ГУУАМі для Іслама Каримова стало своєрідним шантажем Кремля. По-друге – козирною картою в грі з Вашингтоном: ось, мовляв, шукаємо шляхів розвитку відносин між державами, що потенційно можуть зацікавити Вашингтон. Готові, мовляв, стати форпостом американської політики на Сході.

Усе змінилося після того, як наприкінці 2000 року в Ташкенті побувала Мадлейн Олбрайт і запевнила узбецький уряд, що він їй подобається і без ГУУАМу – просто як форпост у боротьбі з талібами. Це ж було підтверджено і новою адміністрацією США. Зрештою, Узбекистан став дистанціюватися від ГУУАМу і в червні 2001 року зробив наголос на тому, щоб перетворитися у форпост політики США, Китаю і Росії в регіоні й у «третейського суддю» на регіональному рівні. 2001 року Узбекистан взяв участь у Шанхайській організації співробітництва і відтоді став поступово відходити від ГУУАМу. 2002 року він зробив рішучий крок і заявив про свій вихід із ГУУАМу.

Після Узбекистану «слабкими ланками» у ланцюзі ГУУАМу виявилися Україна і Молдова. В Україні Леонід Кучма пішов на поклін до Кремля в обмін на стабільність свого становища – позначилася потужна внутрішньополітична криза, яку переживала Україна. У Молдові до влади прийшов комуніст Володимир Воронін, перші кроки якого давали можливість засумніватися в тім, що ГУУАМ залишиться з останньою буквою. Але – поступово все начебто нормалізувалося.

Начебто – оскільки ініціативу перехопили Грузія й Азербайджан, що зараз відіграють основну роль у ГУУАМі. Україні доводиться «наздоганяти локомотив», що вже пішов уперед. Вона має головний козир: нафтогін «Одеса – Броди», без якого ГУУАМ не має жодних перспектив і логіки для існування, знаходиться саме на її території і споруджений за українські кошти. Але, водночас, найбільш економічно вигідний шлях транспортування нафти в Європу з якихось причин не вигідний США? Радник держсекретаря США Стівен Манн у розмові з прем’єр-міністром Анатолієм Кінахом (2002 рік) повідомив, що для Сполучених Штатів кращим є інший шлях транспортування каспійської нафти – Баку – Тбілісі – Джейхан. І це - не дивлячись на потенційну сейсмічну і військову небезпеку цього шляху!

Україна постійно намагається перехопити ініціативу і довести свою «потрібність» ГУУАМ. Так напередодні Ялтинского самміту ГУУАМ 2002 року Анатолій Кінах вийшов із пропозицією перейменувати ГУУАМ у Чорноморсько-Каспійську Співдружність. Мовляв, інакше незабаром літер не вистачить – адже, як вважалося тоді, на підході – нові члени співдружності. Українська сторона оголосила і про питання, які мають бути розглянуті на Ялтинському самміті. Зокрема, це угода про створення зони вільної торгівлі, створення Ради міністрів закордонних справ держав ГУУАМ, створення «ділової ради».

Однак після Ялтинского самміту ГУУАМ поступово втратив актуальність. Це пов’язано як з відходом з політичної арени двох головних ініціаторів ГУУАМу – Гейдара Алієва й Едуарда Шеварднадзе, так і з активізацією фактора ЄЕП.

Україна зараз має всі шанси реанімувати й очолити ГУУАМ. Останній візит в Україну президента Грузії Михайла Саакашвілі надихає оптимізмом і дає привід говорити про те, що в реанімації ГУУАМу зацікавлена й Грузія. Головна мета для України – збільшення активності і компетенції ГУУАМу з перспективою створення на його основі військово-політичного й економічного союзу. Активне використання економічного, транспортного, енергетичного потенціалу об’єднання і потенціалу безпеки (боротьба з новими і нетрадиційними викликами) дозволять забезпечити міцні економічні відносини між членами, створити спільний ринок для товарів на засадах ВТО і ЄС, допоможуть об’єднанню зайняти чільне місце в зусиллях світового співтовариства у боротьбі з тероризмом.

Для цього варто окреслити механізми економічного співробітництва в рамках ГУУАМу, сприяти розвиткові енергетичного і транспортного складників усередині об’єднання, активізувати діяльність Антитерористичного центру ГУУАМу і створити центр подолання проблем нелегальної міграції.

2. Налагодження відносин з Молдовою і Білоруссю, створення трикутника Україна – Білорусь - Молдова

Останнім часом відносини України з Білоруссю і Молдовою знаходяться в стадії активної розробки. Білорусь протягом останніх кількох років критикувала Україну і її уряд за відмову від широких інтеграційних процесів у рамках Росія – Україна – Білорусь. Однак останнім часом означилося охолодження відносин між офіційним Мінськом і Кремлем.

Що стосується Молдови – то в України з цією сусідньою державою залишається неузгодженою низка питань щодо кордону, наслідком чого став торішній конфлікт на Дністровській ГЕС. Неузгодженими залишаються питання делімітації кордонів і з Білоруссю.

Створення тісного союзу з Білоруссю може відкрити Україні доступ до співробітництва з державами Балтії. Зацікавлення у такому співробітництві вже помітне за результатами недавнього візиту виконувача обов’язків президента Литви Паулаускаса.

Головні цілі такого об’єднання для України: сприяння створенню максимально гомогенного з ЄС простору за участю безпосередніх сусідів Європейського Союзу, зокрема з використанням механізмів сусідства, пропонованих Євросоюзом, ослаблення впливу Росії на Білорусь, набуття ролі посередника або адвоката Білорусі в поновленні або налагодженні її відносин з Європою, забезпечення безперервності постачання енергоносіїв у Європу через досягнення прогностичності Білорусі.

При цьому можуть бути задіяні такі механізми:

- Вплив України на Білорусь і посередництво в поновленні діалогу з Заходом – застосування політики малих кроків, спрямованих на поновлення діалогу між Білоруссю і Європою;

- створення єдиного реадмісійного простору з ЄС;

- зміцнення кордонів України, Білорусі і Молдови на ділянках з ЄС і східних кордонах України;

-використання можливостей Європейської політики підтримки регіонів, створення і розвиток Єврорегіонів.

3. Трансчорноморське співробітництво

Візит в Україну прем’єр-міністра Туреччини Ердогана продемонстрував, що у наших держав є всі підстави для тісішного співробітництва і для налагодження взаємовигідних контактів.

І Туреччина, і Україна – це держави, що знаходяться на рубежі цивілізацій. Не слід забувати про те, що Туреччина – це не тільки азійська, але й європейська держава. Туреччина, як і Україна, претендує на вступ до Європейського Союзу. Перед Туреччиною, як і перед Україною, ставлять певні бар’єри і ставлять під сумнів готовність до повноцінного членства в ЄС. Наприклад, Європейський Союз протягом тривалого часу переносить дату початку переговорів про вступ Туреччини до ЄС. Те ж стосується й України. І Туреччині, й Україні докоряють порушенням прав людини. У Брюсселі розуміють одне: якщо завтра дадуть згоду на вступ Туреччини до ЄС, то не буде жодних підстав відмовляти Україні. Тому Туреччина може стати найближчим партнером України на шляху вступу до ЄС. Спільна ціль єднає. Особливо, якщо цих цілей – кілька.

Є чимало приводів для того, щоб виникла тісна спілка між нашими державами. По-перше, в України і Туреччини немає територіальних претензій одна до одної. По-друге, Туреччина – це член НАТО. По-третє, Туреччина – це ключ до зміцнення і розвитку ідеї Балто-Черноморського співробітництва. По-четверте, українсько-турецьке співробітництво – це можливість більш активного впливу на кавказьку і балканську політику. По-четверте, без Туреччини й України неможливо ефективне впровадження євроазіатських геополітичних моделей. Будь-яка, декларована Росією модель євроазійського співробітництва без України і Туреччини буде неповною, збитковою. У випадку ж спілки між Туреччиною й Україною – будь-яка євроазійська модель перестає бути монополією Росії. Нарешті, і Туреччина, і Україна можуть претендувати на роль «глашатаїв інтересів США в регіоні».

Зараз на порядок денний виходить питання про турецько-українське зближення щодо співробітництва в Чорному морі. Справа в тім, що існує позиція окремих держав-членів НАТО і ЄС щодо контролю над акваторією Чорного моря. Основним лобістом цього плану є Румунія, яка, у разі здійснення плану, підсилює свою присутність у Чорному морі. Туреччина й Україна пропонують план, відповідно до якого вони проводитимуть спільний контроль і виступатимуть як гаранти стабільності в регіоні.

Головною метою України в такому випадку стане використання україно-турецького партнерства для зміцнення власних позицій у регіоні Чорного моря, одержання підтримки в процесі євроатлантичної інтеграції. Крім того, можливі обміни досвідом у процесі приєднання до ЄС, одержання подальшої підтримки політики України щодо кримських татарів, вихід на азійські ринки.

При цьому Україна може використовувати як механізм участь у проекті BLACKSEAFOR, ініціювати програму заходів щодо зміцнення довіри в Чорному морі, активізувати діяльність Організації чорноморського економічного співробітництва. Можлива спільна з Туреччиною розробка ініціатив щодо безпеки Чорного моря. Одне слово, вісь Київ – Стамбул є досить перспективною й обіцяє великі вигоди у разі втілення.

Що ж вимагається від України? Чому ж ми не перетворюємося у чинник зовнішньої політики? Чому не реалізуємо проекти?

Та все тому, що у нас немає зовнішньої політики. Знову нагадаю, що політика – це інституалізація влади, відкритість (прозорість) політичного процесу і наявність волі в еліти.

А ще – вміння тримати синицю в руці, а не ганятися за журавлями в небі. Україна так і не навчилася задовольнятися малим, постійно ганяючись за якимись геополітичними примарами.

Андрій Моржковський

Джерело: Андрій Моржковський

Теги:

Версія для друку
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Партнери портала

Price.ua - сервіс порівняння цін в Україні
Архів Експорт Інформатор Про нас / Контакти

   Copyright © 2016 Коментарі: Всі права захищені.

Яндекс.Метрика Система Orphus