УКРАЇНА

01:40

21.07

Влада

Метаморфози «Трудової України»

0

Здається, «Трудова Україна» за останні 5 років не приковувала до себе такої пильної уваги, як зараз. Про існування партії «Трудова Україна», звичайно ж, знали багато – проте цю партію не можна назвати популярною або масовою.

Впливовою – так, але впливовість партії визначалася наявністю в її лавах двох елементів так званої «Родини» - родичів Леоніда Кучми: зятя Віктора Пінчука і хрещеника Андрія Деркача. Дотепер решта представників партії – за рідкісним винятком - переважно оберталися хто в орбіті Пінчука, хто в орбіті Деркачів.

Партія «Трудова Україна» - одна з молодих партій. Їй близько 5 років. Історія партії своїми коренями іде у виборчу кампанію 1998 року, коли зазнав поразки блок «Трудова Україна». Блок об’єднав абсолютно різних людей: радника прем’єр-міністра Андрія Деркача – політика-початківця з проросійськими і панправославними поглядами, Олександра Базилюка - лідера проросійськи налаштованої партії Громадський конгрес України, Івана Герасимова – бойового генерала, який переживав ностальгію за Радянським Союзом , Юрія Андрєєва – президента Всеукраїнської організації «Союз Чорнобиль Україна», Віктора Держака – лідера профспілки працівників вугільної промисловості, Олександра Омельченка – мера Києва. Продемонстрований блоком результат – 3, 0609% - не дозволяв пройти в парламент, однак дозволяв працювати над розширенням партійного середовища.

Відразу після виборів бренд «Трудова Україна» був фактично монополізований Андрієм Деркачем – ні Базилюк, ні Омельченко надалі не виступали як члени «Трудової України» (хоча саме у вотчині Базилюка і Держака, у Донецькій області, «трудовики» в 1998 році показали найвищий результат – близько 15% голосів виборців).

У червні 1999 року виникає Трудова партія України. Лідером партії стає народний депутат Михайло Сирота – герой «конституційної ночі» 28 червня 1996 року, людина популярна і впливова. Його заступниками стають Андрій Деркач і Віктор Пінчук. Тоді, у 1999, між Пінчуком і Деркачем встановилися дуже тісні, практично дружні взаємини. Йшла виборча кампанія – в Україні вибирали Президента. Пінчук і Деркач відповідали в оточенні Президента за пошук, розроблення, використання і впровадження новітніх політичних і виборчих технологій. З цією метою вони привезли в Україну цілий гурт іноземних технологів, розгорнули штаби, організували «Вуличне телебачення» і акцію «Пульс України», створили Фонд «Соціальна допомога» тощо. Одним словом, Пінчук і Деркач стали одними з найголовніших менеджерів виборчої кампанії Леоніда Кучми.

Тим часом Михайло Сирота відчутно підірвав свій авторитет. Його стали критикувати як націонал-демократи, так і ліві. Його дії знаходили усе менше розуміння з боку товаришів по партії. Не маючи прив’язки до серйозного бізнесу, Сирота відчув, що він стає залежним від «грошових мішків». У травні 2000 року він заявив про свою незгоду з Пінчуком і Деркачем. Гучного скандалу не вийшло – Пінчук і Деркач залишили Трудову партію України Сироті, а самі зареєстрували Партію «Трудова Україна». Більшість членів ТПУ, а також велика частина депутатської фракції «Трудова Україна» перейшли в нове утворення – ПТУ. Партія Сироти поступово маргіналізувалась і перестала відігравати помітну роль у громадсько-політичному житті України.

Якийсь час лідером партії «Трудова Україна» був Ігор Шаров. Але влітку 2000 року експерти вперше відзначили у відносинах Віктора Пінчука і Андрія Деркача певне напруження. Партія опинилася на межі розколу. Шаров не був тією людиною, яка могла втримати партію – у нього не було ні харизми, ні волі, ні коштів, ні механізмів. Потрібна була людина з боку, здатна влити в партію нову силу й енергію, дати партії новий поштовх для розвитку. Таку людину знайшли: саме в момент загострення конфлікту між Деркачем і Пінчуком у «вільне політичне плавання» вирушив колишній віце-прем’єр і міністр економіки Сергій Тігіпко.Тігіпко був досить популярним політиком і банкіром, у нього було прекрасне реноме, вплив. До 2000 року Сергій Тігіпко перетворився у впізнаваний бренд.

У листопаді 2000 року відбувся з’їзд Партії «Трудова Україна», на якому партія постала у новій формі, у новій іпостасі, з новим керівництвом. Сергій Тігіпко став лідером партії. Його заступником і керівником парламентської фракції став Ігор Шаров. Андрій Деркач очолив політвиконком партії. У виконком увійшли народні депутати Андрій Деркач, Віктор Пінчук, Юлій Іоффе, Олександр Єдін, Дмитро Табачник та інші. Про партію вперше заговорили як про перспективний політичний проект.

Політична криза 2000 – 2002 років практично не позначилася на іміджі партії – навпаки, це був період зміцнення позицій партії в громадсько-політичному житті країни. Група з умовною назвою «Трудова Україна» (об’єднання бізнес-середовищ Пінчука – Деркача – Тігіпка) стала однією з груп, на яких спиралася влада Леоніда Кучми. «Трудовики» стали політичною гвардією і надійною опорою Президента. При цьому інші політичні середовища навіть не намагалися конкурувати з «трудовиками» - особливо з огляду на фактор родичання лідерів партії з Президентом. Це сприяло перетворенню «трудовиків» на таких собі «арбітрів» у розв’язанні політичних і бізнесових конфліктів.

Партія не надто активно провадила свою роботу. Їй не були властиві якісь гучні акції або популістські заходи. Вона рідко «ходила в народ». «Трудова Україна» просто існувала і впливала на громадсько-політичне життя. Партія радше була таким собі «клубом знаменитих і багатих людей», ніж партією в повному розумінні цього слова.

На парламентських виборах 2002 року партія пройшла в парламент у складі блоку «За єдину Україну!». Після розвалу мегафракції «Єдина Україна» партія створила свою фракцію – разом з Партією промисловців і підприємців України. При цьому відчувався явний дисбаланс сил всередині фракції, природно, на користь «трудовиків» - приблизно 10:32. Політологи відзначали дивну стабільність фракції: за півтора року її чисельність не змінилася і постійно становила 42 народних депутати!

Зміни всередині партії і фракції починаються на самому початку 2004 року. Сергій Тігіпко вирішив активізувати партійну роботу. Фактично партія почала дрейф від партії елітарного типу до партії масової. І це – на тлі нового загострення протиріч між Андрієм Деркачем і Віктором Пінчуком. По Україні пройшли наради партійного активу – за станом на кінець квітня проведено наради керівництва партії з регіональним активом у Західній Україні (27 березня, Львів), у Центральній Україні (8 квітня, Київ) та в Південній Україні (24 квітня, Ялта). Цікавий момент: активістів навчали не тільки політграмоти, але і діяльності по створенню, розгортанню і функціонуванню виборчих штабів. Питання тільки, під які вибори?

Можливо, саме питання майбутніх виборів і стало каменем спотикання й одночасно яблуком розбрату в середовищі «трудовиків»?

Не секрет, що лідер партії Сергій Тігіпко деякими експертами називається серед можливих кандидатів від влади на посаду Президента України у 2004 році. Сам Тігіпко цю інформацію неодноразово спростовував, заявляючи, що не збирається йти на вибори. Одночасно він веде не дуже зрозумілі переговори, що дозволяє сумніватися у відсутності в Сергія Леонідовича високих амбіцій. Цілком імовірно, що Тігіпко може висунути свою кандидатуру на майбутніх виборах, але при цьому він ітиме як дублер «першого» - ким би цей «перший» не був.

За непідтвердженою інформацією зараз намітилося зближення Сергія Тігіпка з Євгеном Марчуком. Інформовані джерела повідомляють про те, що вже відбулося кілька раундів консультацій між міністром оборони і головою Національного банку – про те, що Сергій Леонідович може неформально підтримати Євгенія Кириловича в обмін на крісло прем’єра. Так це чи ні, не беремося стверджувати.

Але непрямим підтвердженням цього факту є демарш Леоніда і Андрія Деркачів, котрі вважаються головними ворогами і суперниками Євгена Марчука: ворожнеча між Деркачами і Марчуком триває вже не один рік і час від часу проривається новими конфліктами і газетними розборками.

Інша версія зводиться до того, що Віктор Пінчук вирішив ввести в керівництво партії Інну Богословську і Валерія Хорошковського і в такий спосіб посилити свої позиції в партії. Це теж не могло не викликати роздратування в Деркачів.

22 квітня Андрій Деркач розкритикував Сергія Тігіпка, заявивши, що лідер партії має приймати обмірковані і зважені рішення. «Дуже хочеться, щоб позиція лідера була більш продуманою і не такою поспішною. Ті рішення, що він приймає, невдало підібрані політтехнологами», - заявив Деркач. І далі: «Як сказав наш товариш на засіданні Політвиконкому, якщо з партії лідер намагається зробити приватне підприємство, ґрунтуючись на принципах «демократичного централізму», які добре засвоїв у комсомолі, зробити з ідеології партії рекламу «Блендамед» з упізнаванням 83%, надрукувати ще одну красиву купюру – це все реклама, а не позиція політичної сили, це не те, чого ми прагнули довгі роки».

Андрій і Леонід Деркачі останнім часом зайняли особливу позицію з ряду питань. Наприклад, вони не голосували за конституційну реформу і підтримали виведення українських військ з Іраку. При створенні нової фракції – після «шлюборозлучного» процесу між ТУ і ПППУ – вони не захотіли входити до її складу, залишившись позафракційними. Цілком можливо, що у фракції їм стало незатишно і вони відчули свою меншість. Керівництво фракції навряд чи на їхньому боці, так само як і фракційний апарат, і більшість депутатів.

Зате Деркачі почуваються впевнено в керівництві партії «Трудова Україна». На їхньому боці – цілий ряд партійних осередків і структур у регіонах. Недавно один з функціонерів партії говорив у кулуарах, що головним гальмом для розвитку партії є Віктор Пінчук. Поки Деркачі контролюють Політвиконком, вони можуть бути певні, що не все ще втрачено.

Але ось цікавий момент: партію вирішив залишити Віктор Пінчук. Він залишається членом фракції, але не партії.

Віктор Пінчук від самого початку 2004 року активізував свою діяльність – і в економічній, і в політичній сфері. Йому вдалося за короткий час поширити свій вплив практично на весь економічний блок уряду. «Люди Пінчука» сидять зараз у кріслах міністра промислової політики, міністра економіки та з питань європейської інтеграції. У планах Пінчука здобути крісло міністра фінансів. У сфері впливу Пінчука перебуває НАК «Національна енергетична компанія», фракція «Народний вибір», Державний комітет з регуляторної політики і підприємництва, Антимонопольний комітет, почасти Національний банк України. Пінчук налагодив тісні відносини з російськими олігархами і підписав союз з одним з регіональних лідерів Донбасу Ринатом Ахметовим. Крім того, у нього в запасі є «дочірній» проект у вигляді Валерія Хорошковського та Інни Богословської – вони в будь-який момент можуть розпочати нову політичну кампанію і відродитися, як озимі.

Крім того, Віктор Михайлович протягом кількох останніх місяців вів активні переговори про співробітництво то з Віктором Ющенком, то з Віктором Януковичем. Пінчук може виступити як у ролі посередника, так і в ролі талановитого режисера виборчої кампанії. При цьому Пінчук самостійно може зробити набагато більше, ніж Пінчук, який тягне за собою цілу партію. Переговорний процес з фаворитами змагань і готовність зробити ставку на когось з них цілком виключає можливість підтримання аутсайдера, яким є Тігіпко. Пінчуку чужий принцип «Головне не перемога, а участь». Пінчуку потрібна перемога. Він не хоче ризикувати, а хоче знати напевно, що ця ставка зіграє. Він навряд чи поставить на «сіру конячку» (Марчука) або лузера (Тігіпка). Він, швидше за все, переконуватиме вінценосного тестя а) підтримати найбільш рейтингового кандидата і б) провести більш-менш чесні вибори. А вже питання гарантій з боку переможця – це, папа, залиште мені!

До речі, Пінчук багато в чому успадкував логіку і методику Рината Ахметова: звільнившись від членства в партії, Пінчук спробує зайняти ту нішу в оточенні Кучми, яку в оточенні Януковича займав Ахметов. Ринат Леонідович, до слова, теж постійно наголошував на необхідності абстрагування бізнесмена і політика. Це саме повторив у своєму недавньому інтерв’ю «Дзеркалу тижня» Віктор Пінчук.

Незрозумілим залишається одне: з ким же буде Сергій Тігіпко? З одного боку, в нього тісні відносини з Деркачами. З іншого – він занадто зав’язаний на Пінчуку. Зараз він поставлений у ситуацію вибору – і навряд чи найближчим часом зможе зробити для себе цей вибір. Оскільки вибір партнера – це і гра амбіцій. Вибравши Пінчука, Тігіпко буде змушений відмовитися від виборів 2004 року. Вибравши Деркачів, він буде змушений відмовитися від вигідної угоди з Марчуком. Без Деркачів або Пінчука Тігіпко багато в чому втрачає привабливість (і для Марчука, і для інших, хто спробував зробити на нього ставку) і матеріальну основу. Ситуація не з простих.

Тим часом у партії і фракції намітилися свої «фаворити» і лідери. Минулий рік став роком зростання впливу такої фігури як Григорій Дашутін. Ситуація розвивалася так, що його концерн «Укрросметал» вибився в коло українських промислових лідерів. Тепер Григорій Петрович може стати для Тігіпка надійною заміною Пінчука у фінансовому плані.

Ще одною людиною, чиї позиції в «Трудовій Україні» відчутно зміцнилися, став Микола Нощенко. Цікаво, що і Нощенко, і Дашутін є вихідцями із Сумщини – з того самого регіону, який традиційно вважається однією зі сфер впливу Деркачів. Але водночас і Нощенко, і Дашутін мають зв’язки з Пінчуком. Швидше за все, використовуючи цей фактор, і Дашутін, і Нощенко спробують перетворитися в цілком самостійних політиків і будуть пробувати впливати на процес прийняття рішень на рівні лідера партії. Вони не будуть такими публічними, як Деркач або Пінчук, – не той рівень, але роль «сірих кардиналів» їм під силу.

Проект «Трудова Україна», швидше за все, буде жити. Але в якому вигляді – наразі не відомо. Так само як і те, як розвиватимуться внутрішні процеси в «Трудовій Україні» і до чого вони приведуть, яку ідеологічну нішу займе партія і з якими лідерами? Очевидно, що «броунівський рух» всередині ТУ триватиме до президентських виборів. А там – цілком можливо – партія знову відродиться: адже на порядку денному постане питання про парламентські вибори. І тоді ТУ, можливо, набуде колишньої єдності – чи то як партія, чи то як блок.

А тим, хто жалкує за старою «Трудовою Україною», варто час від часу згадувати анекдот із серії «чорного гумору»: «Лікарю, я житиму?» - «А навіщо?»

Андрій Моржковський

Джерело: Андрій Моржковський

Теги:

Версія для друку
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Партнери портала

Price.ua - сервіс порівняння цін в Україні
Архів Експорт Інформатор Про нас / Контакти

   Copyright © 2016 Коментарі: Всі права захищені.

Яндекс.Метрика Система Orphus