УКРАЇНА

03:55

09.12

матеріали по темі:

Влада

Моніторинг політичного березня

0

Найбільш значущим політичним трендом місяця стало повне оновлення виборчого законодавства України, здійснене в рамках Політичної Угоди між парламентською більшістю і фракціями КПУ і СПУ, та вихід на фінішну пряму процесу внесення змін до Конституції.

Крім того, 16 березня Верховна Рада визнала задовільним виконання програми дій Кабінету Міністрів на 2003 рік і тією ж постановою схвалила урядову програму на поточний рік.

Вибори «в законі»

Протягом березня Верховна Рада ухвалила новий закон про вибори президента, проголосувала в першому читанні за закон про вибори в органи місцевого самоврядування, а також у двох читаннях прийняла закон про вибори народних депутатів на чисто пропорційній основі, що передбачає формування закритих партійних списків і 3-процентний прохідний бар’єр для партій і блоків.

Якщо дивитися на речі формально, то найбільш вагомим політичним документом з перерахованих вище є закон про вибори глави держави, особливо якщо врахувати, що президентська виборча кампанія де-факто в розпалі. Втім затвердження цього законопроекту вийшло не таким дискусійним і конфліктним, як можна було сподіватися або яким воно напевно було б ще пару років тому.

На цьому прикладі легко переконатися, що конституційна реформа (як політична міфологема і як реальний політичний інструмент) привнесла нові смисли в українську політику, зробила її набагато більш багатомірним простором, у якому часто важко збагнути – які цілі і завдання є пріоритетними, а які другорядними.

Щось подібне вийшло і з «президентським» законом.

З одного боку, діючий глава держави як і раніше має у своєму розпорядженні контрольний пакет влади в країні. З іншого боку, у контексті реформи інститут президента перестає бути ключовим у структурі влади. З третього – реформа поки не відбулася, але вже повним ходом мусується тема наступного перегляду конституційних змін. Причому депутатський корпус прекрасно розуміє, що незалежно від того, хто восени переїде в кабінет на Банковій, цілком може знайтися критична маса впливових осіб, зацікавлених в тому, аби все повернути назад.

І от в ситуації, м’яко кажучи, деякої невизначеності перспектив, законопроект про вибори президента набирає добрі чотири сотні голосів. Це стало можливим завдяки нечастому тепер збігові інтересів більшості і опозицій, хоча й обумовленому різними причинами. Причини цього збігу можна розглядати крізь призму зафіксованого в законі скорочення терміну передвиборної кампанії зі 180 до 120 днів.

«Непримиренна опозиція» в особі «Нашої України» і БЮТ уже давно веде передвиборну кампанію Віктора Ющенка і, відповідно, не зацікавлена надавати потенційним конкурентам додатковий час для розкручування. Додамо, що «непримиренних» цілком влаштовував і варіант, у якому на офіційну кампанію виділялося тільки 90 днів.

У свою чергу влада на той момент була вкрай зацікавлена в тактичній паузі для остаточного вибору того або іншого стратегічного сценарію. Відкладений на початок липня старт кампанії дозволяє не форсувати процес висунення єдиного кандидата, а дочекатися результатів конституційної реформи, не кажучи вже про те, що прийняття цього закону дає додатковий час, якого потребує проведення самої реформи і чергового раунду внутрішньоелітних переговорів і консультацій.

Ще одною важливою обставиною, що зіграла на користь закону, стало чітке розуміння «операторами» парламентської більшості того факту, що в ситуації, коли почнеться офіційне висування кандидатів у президенти, а реформа ще не буде завершена, контроль над більшістю різко ослабне.

Старт кампанії приведе до того, що загальна структура парламенту з умовно дихотомічної (більшість – опозиція, прихильники реформи – її противники) трансформується в поліцентричну, де основними центрами політичного тяжіння стануть претенденти на президентське крісло. За таких умов розраховувати на завершення процесу реформування було б надзвичайно складно, або й взагалі неможливо.

Що стосується законів про вибори в представницькі органи влади, то ці документи є базовими елементами нової конструкції політичної системи України і приведуть до зміни сутності української політики. Прийняття цих законів надасть потужний поштовх політичному структуруванню суспільства, знизить значимість і дієвість адміністративного ресурсу, сприятиме розвитку партій – найважливішого інституту й інструмента політики.

Однак істотні зміни зачеплять і еліти. Насамперед зміняться способи та інструменти досягнення політичного лідерства. Наразі цю проблему чітко усвідомили тільки депутати-мажоритарники, фактично позбавлені звичних і традиційних методів збереження і розвитку власного політичного статусу. Проте незабаром це питання постане і перед регіональними, галузевими, номенклатурними, бізнесовими та іншими елітами, котрі будуть змушені тісно співпрацювати з політичними партіями або взагалі інкорпоруватися в них. Таким чином, еліти країни у найширшому розумінні цього слова вже сьогодні поставлені перед необхідністю наглядати собі партійну платформу. З іншого боку, існує ризик того, що відбудеться, якщо можна так сказати, звуження оперативного простору вітчизняної політики до партійних площадок.

У загальнонаціональному масштабі зміни політичної системи України приведуть до того, що переважна більшість регіонів набудуть яскраво виражені партійні профілі. У результаті переходу на пропорційну систему виборів до місцевих органів влади (в обласні, міські та районні ради) зміниться і структура регіональних політичних відносин, а також схеми елітних взаємодій і конкуренції в регіонах.

Два в одному – рецепт політичного успіху по-донецькому

Постанова Верховної Ради від 16 березня, якою були схвалені відразу дві програми Кабміну (точніше, виконання однієї визнано задовільним, а друга прийнята) стала результатом внутрішньоелітної інтриги, блискавично прокрученої у провладному політичному таборі. Оскільки першу програму уряду затверджували в середині квітня 2003 року, логічно було б припустити, що й звітувати Кабмін буде в другій половині весни поточного року. Розглядати це питання раніше не мало сенсу, оскільки навіть негативний парламентський вердикт не спричинив би для уряду і прем’єра політичних наслідків (у всякому разі у вигляді відставки). Цікаво, що спочатку навіть прослизнула конкретна дата, коли депутати мали намір заслухати звіт Кабінету Міністрів про пророблену роботу, – 11 травня. Однак уряд стрімкими темпами підготував нову програму, а парламентська більшість пішла назустріч своїм партнерам по парламентсько-урядовій коаліції і час звіту було перенесено на середину березня.

Причому в цій комбінації, як і у випадку із законом про вибори президента, знову співпали інтереси різних політичних сил, і знову через різні мотивації. В результаті виникла цікава ситуація, коли всі задоволені і думають, що саме вони переграли конкурента. Так, донецькі думають, що вони убезпечили «свій» уряд на цілий рік (який включає в себе президентські вибори), есдеки і трудовики, навпаки, впевнені в тому, що вони підвісили донецьких ще на один гачок і можуть маніпулювати прем’єром в рамках різних політичних проектів («реформа», «єдиний кандидат», «коаліційний уряд» etc.)

Насправді ситуація, мабуть, є такою, що говорити про те, що хтось однозначно виграв, не випадає. Звичайно, з погляду короткострокової перспективи донецька еліта отримала значні преференції порівняно з іншими бізнес-політичними групами, досить вдало застрахувавшись від можливих змін парламентської кон’юнктури у постреформений і поствиборний період. І все-таки набутий урядом на рік імунітет від недовіри з боку парламенту для донеччан стоїть, мабуть, на другому місці. На першому плані – практично гарантоване нарощування політичної та інституціональної ваги Віктора Януковича після проведення реформи та президентська перспектива лідера донецького співтовариства.

З іншого боку, донецькі зіткнулися з рядом політичних ризиків і розвилок. Так, практично всі зауважили, що своєрідний парламентський рейтинг Кабінету Міністрів за одинадцять місяців після затвердження попередньої програми знизився практично на сто пунктів – до 239 депутатських голосів. При цьому варто звернути увагу і на такий аспект, як якісний склад тих, хто проголосував 16 березня. А це – парламентська більшість майже в повному складі і повна відсутність опозиції. Цей факт дещо обмежує можливості політичного маневру Віктора Януковича і ставить його в більшу, ніж раніше, залежність від лідерів більшості ВРУ.

Крім того, постає питання – чому більшість, у якій присутні різні групи інтересів і прихованих опонентів донеччан, настільки консолідовано проголосувала за «дві в одній» програми уряду? Вигоди, що їх набувають «регіонали», очевидні і прозорі. А в чому резони, наприклад, трудовиків або тих самих об’єднаних соціал-демократів, лідер яких Віктор Медведчук має незаперечний вплив на позицію парламентської більшості. Важко повірити в їхній альтруїзм , так само як і в «антиющенківську» консолідацію. Реформа хоч і не знімає ризики, пов’язані з можливою перемогою лідера «Нашої України» на президентських виборах, але істотно нівелює їх.

Можна, звичайно, говорити про те, що стався тривіальний розмін. Більшість голосує за програми Кабміну, група «Регіони України» голосує за пропорційний закон про вибори в другому читанні і за внесення змін до Конституції. Але також можна припустити, що «Регіони» голосували б за ці закони і до затвердження програм. Інакше справа напевно би закінчилася відставкою Віктора Януковича з ініціативи Президента. Отже можна припустити, що розмін все-таки полягає в іншому. Наприклад, у принциповій згоді прем’єра звалити на себе тягар горезвісного єдиного кандидата, а значить – і значну частину пов’язаних з цим ризиків і витрат.

Цей варіант в певному розумінні також можна розглядати як підстраховування Віктора Медведчука і Віктора Пінчука як від занадто самостійної «великої» гри прем’єра, так і від його можливої відмови стати кандидатом більшості на президентських виборах. А це можливо, оскільки реформа означає значну втрату мотивації участі в президентській кампанії для діючого прем’єра Віктора Януковича. До цього підштовхує і затвердження ВРУ програм уряду (імунітет від парламентської недовіри на рік).

Важливим фактором є побоювання програти електоральну конкуренцію Віктору Ющенкові. Це може мати неприємні наслідки для прем’єра.

По-перше, у цьому випадку Віктор Янукович буде політиком, який програв загальнонаціональне змагання, що в принципі не скасовує його політичні перспективи, проте ставить під сумнів перспективу перебування на чолі виконавчої влади аж до 2006 року.

По-друге, новий Президент (з опозиційного табору) може сформувати нову коаліцію у Верховній Раді і реалізувати сценарій «нова коаліція – новий прем’єр», хай навіть і з весни 2005 року.

По-третє, усі політичні сили невдовзі різною мірою будуть змушені враховувати фактор можливого перегляду конституційних змін. Це може підштовхнути Віктора Януковича домовитися з Віктором Ющенком. І за підсумками президентських виборів, незалежно від результату, сформувати «президентсько-прем’єрську» коаліцію в парламенті. Зрозуміло, що цей сценарій не прийнятний для сьогоднішніх союзників донеччан, а це своєю чергою обіцяє новий раунд внутрішньоелітної інтриги.

“Новий лівий проект” у 2004 році – міф чи реальність?

Перипетії, пов’язані з конституційною реформою, показали, що усвідомленого і консолідованого елітного інтересу в зміні політичної системи України не існує. По суті, реформа просувається зусиллями двох політиків – Леоніда Кучми і Олександра Мороза. Президент визначає і формує стратегічний вектор реформи, а лідер соціалістів наповнює її реальним змістом згідно із своїми уявленнями про ефективність і справедливість політичної та інституціональної системи. Що стосується голови Адміністрації Президента Віктора Медведчука, то він скоріше менеджерирує реформу.

Саме цими факторами можна пояснити довільні інтерпретації змісту реформи, які дедалі частіше допускають багато політиків. Як приклад можна згадати сварку між спікером ВРУ Володимиром Литвином і координатором парламентської більшості Степан Гавришем, яка виникла через наполегливе бажання останнього максимально інтенсифікувати процес внесення змін до Конституції. Якщо врахувати, що в рамках поточної політичної координації працюють зв’язки Гавриш-Медведчук і Литвин-Кучма, то вийде, що або у влади немає узгодженої стратегії щодо реформи, або Леонід Кучма і Віктор Медведчук розуміють її по-різному.

Що стосується Степана Гавриша, то є всі підстави назвати його головним ньюсмейкером місяця. Координатор парламентської більшості перманентно перебував в епіцентрі березневих політичних сюжетів і інтриг. Крім невеликого конфлікту зі спікером у лідера «Демініціатив» трапилася ще одна незначна прикрість: із його групи вийшли відразу три депутати – Олег Каратуманов, Михайло Добкін і Людмила Давидова. В принципі, переходи депутатів з однієї фракції в іншу – явище звичне. Однак у цьому випадку важливий контекст. Напередодні Гавриш привселюдно оголосив про створення нової політичної партії, одним із співорганізаторів якої назвав Добкіна. Крім того, можна згадати, що ще 5 березня з посади був усунутий міністр палива та енергетики Сергій Єрмілов, що працював в уряді саме за квотою «Демократичних ініціатив». І той факт, що протягом місяця уряд працює без нового голови МінПЕКу красномовно свідчить про те, що політичний вплив і лобістські можливості Степана Гавриша сильно міфологізовані. Схоже, у координатора більшості на порядку денному одноразове завдання – проштовхування реформи в парламенті і концентрація на собі пов’язаного з цим негативу. Якщо бути точнішим, то Гавриш виконує для Віктора Медведчука приблизно ту ж функцію, що сам голова АП для Леоніда Кучми.

Щодо Віктора Медведчука, то він зараз знаходиться на піку своєї політичної кар’єри. За великим рахунком, конституційна реформа не в його інтересах. Вона може розглядатися як вигідна політична реконфігурація для сили, яку він очолює, – СДПУ(О), але реформа не вигідна особисто голові президентської адміністрації. Віктора Медведчука цікавить влада, а точніше – вся повнота влади. Внаслідок проведення реформи влада буде перерозподілена між різними політичними інституціями, у жодної з яких не буде вирішального пакета повноважень. В результаті лідер об’єднаних соціал-демократів втрачає персональну мегамету, особистий мегаінтерес.

Безсумнівно, Віктор Медведчук залишиться активним і впливовим політичним гравцем за будь-яких розкладів. Для цього він має значні ресурси – партію, бізнес, ЗМІ. Однак пробитися на посади, що адекватні його політичним амбіціям (президент, спікер, прем’єр) Медведчуку буде надзвичайно важко, а скоріше неможливо. І зважаючи на психологічні фактори (багато хто відіграватиме свою особисту залежність від Медведчука під час перебування його головою АП), і з огляду на політичні обставини: не факт, що нова коаліція у Верховній Раді включатиме соціал-демократів, але навіть якщо це буде саме так, навряд чи Медведчук задовольнить коаліцію як консолідована фігура на посаду спікера або прем’єр-міністра.

Отже, у голови АП не так вже й багато варіантів для продовження «великої» політичної кар’єри. Це третій термін Леоніда Кучми. Це ревізія конституційної реформи і входження в ближню орбіту нового президента. І, нарешті, роль «сірого кардинала» української політики, котрий проводитиме на ключові посади підконтрольних йому політиків. Зрозуміло, що розраховувати на потрапляння в ближнє коло Президента-Януковича або Президента-Ющенка лідер есдеків не може. «Провести» на посаду глави держави політика з другого ешелону (наприклад Георгія Кирпу) навряд чи вдасться. Тому Віктор Медведчук веде пошук інших прийнятних кандидатур. Схоже, що після ретельного кастингу вибір впав на Олександра Мороза, і як один з можливих сценаріїв президентської кампанії розглядається висунення сильного лівоцентристського кандидата, який має набір привабливих переваг.

У лідера СПУ шансів переграти Ющенка в другому турі не менше, ніж у Януковича. Олександр Мороз може стати фігурою, яка влаштує і Росію, і Захід. І, нарешті, при Президентові-Морозі відкриваються нові перспективи для політика Віктора Медведчука. Сам Олександр Мороз неодноразово заявляв, що рішення про участь або неучасть у президентській кампанії буде приймати після реформи, виходячи з її результатів.

Наразі квітень має всі шанси увійти в українську політичну історію як місяць конституційної реформи. Але навіть якщо так і станеться, надзвичайний динамізм вітчизняної політики навряд чи знизиться – попереду президентська кампанія.

Вадим Карасєв, Андрій Кузніченко

Інститут глобальних стратегій (ІГЛС)

Джерело: Вадим Карасєв, Андрій Кузніченко

Теги:

Версія для друку
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Партнери портала

Price.ua - сервіс порівняння цін в Україні
Архів Експорт Інформатор Про нас / Контакти

   Copyright © 2016 Коментарі: Всі права захищені.

Яндекс.Метрика Система Orphus