УКРАЇНА

18:16

07.12

матеріали по темі:

Влада

Тривожні ювілеї

0

Для Сполучених Штатів Україна – частина «сірої зони», у якій щось копошиться, щось рухається, живе своїм життям. Америка не дуже цікавиться цим життям – вона підживлює його, вкидаючи в цю сіру зону (а до неї відноситься не тільки Україна, але й увесь «третій світ») гроші. Коли ж життя в сірій зоні активізується і йде не за американськими сценаріями – в сіру зону замість грошей летять бомби. Концепція гранично проста.

У ці дні чомусь непоміченими пройшли дві важливі річниці. Навесні 1999 року почалася агресія НАТО і США проти Югославії. Навесні 2003 року – агресія проти Іраку. Політики можуть по-різному називати ці дії – «миротворчими акціями» (який цинізм!), «превентивними операціями», «військовими операціями з наведення порядку». Але для історії ці дії все одно залишаться актами агресії – незважаючи на те, які аргументи наводять ініціатори. Більшість воєн починається під шляхетними гаслами – типу «визволення Гробу Господнього», «братерської допомоги пригнобленим народам» або «боротьби з антинародним режимом». Благими намірами, як відомо, вимощена дорога в Пекло...

Агресія в Югославію стала завершальною подією ХХ століття. Агресія в Ірак відкрила перелік військових кампаній ХХІ століття. Міленіум не приніс умиротворення і спокою. Міленіум став більше ніж умовною часовою межею, періодом перепочинку після Югославії і періодом підготовки до Іраку. Особливо якщо згадати, що між Югославією і Іраком був ще й Афганістан...

Настав час підбивати підсумки і набувати уроки. Основні підсумки й уроки такі.

По-перше, Сполучені Штати Америки перетворилися на світового жандарма і готові насаджувати свої цивілізаційно-культурні цінності і інтереси будь-яким способом – навіть силою. У 2003 році була прийнята Концепція національної безпеки США, у 2004-му – Концепція зовнішньої політики. Відповідно до Концепції національної безпеки, США відмовилися від принципу превентивності і вирішили запроваджувати принцип преємптивності. Тобто санкції будуть вводитися не проти суб’єктів, котрі замишляють недружні дії стосовно США, а проти суб’єктів, які в принципі можуть подумати про якусь капость стосовно Америки. Концепція зовнішньої політики передбачає, що будь-яке порушення демократії у будь-якому місці планети є викликом США, на який США можуть і мусять реагувати.

По-друге, сучасна війна перестала бути «останнім доказом королів», тобто засобом, до якого вдаються як до останнього аргументу, коли всі мирні зусилля виявилися марними. Сучасна війна стала не вінцем, а складовим елементом політики. А також елементом репресивно-каральної системи в міжнародних відносинах.

По-третє, сучасний світ настільки деформований впливом інформаційних потоків, що розучився відрізняти істину від неправди, реальне від вигаданого. Тепер для того, аби розпочати реальну війну, досить винайти віртуальний привід – і війна набуде обґрунтування. Точно так само можна знайти віртуального ворога, на боротьбу з яким можна виділяти багатомільярдні кошти і з яким можна бороти до нескінченності. Приклад Аль-Каїди і Іраку – показовий.

По-четверте, сучасні політики перетворилися на ретранслятори ідей і інтересів транснаціональних корпорацій і військово-промислового комплексу. Імперіалізм, наближення якого прогнозував Ленін, сьогодні набув свого розвитку. Імперіалізм – це глобалізм + війна. І перше і друге наявне в політиці США.

По-п’яте, важливою відмітною рисою історичного моменту стало те, що у світі відсутня реальна противага США. До 1992 року – до підписання угоди між США і Росією про припинення «холодної війни» - існували два полюси, які дозволяли утримувати рівновагу, хоч би відносну. Світ балансував на межі реальної війни, але кожна агресія США або СРСР наперед передбачала можливість втручання іншої сторони. Наразі США усвідомлюють свою безкарність і діють, не зважаючи на світове співтовариство.

По-шосте, відзначається зниження авторитету міжнародних організацій, покликаних виконувати миротворчу місію. Організація Об’єднаних Націй дедалі частіше нагадує Лігу Націй 20 – 30-х років ХХ століття – така ж бездіяльна, така ж беззуба, така ж незграбна. США дедалі частіше демонструють, що думка міжнародних організацій для них не указ. Так само як і думка світового співтовариства.

По-сьоме, гегемонія США у світі і гегемонія нафтового лобі в США стали головною перешкодою на шляху прогресу і головним фактором, який змушує розвивати агресивну зовнішню політику США. Америці потрібен тотальний контроль над нафтовими родовищами і цінами на нафту. Американський долар міцно прив’язаний до нафти. Робота над пошуком альтернативних джерел енергії не може розвиватися через підступи і тиск нафтового лобі.

Сукупність вищезазначених моментів визначає ситуацію в сучасному світі. За великим рахунком, позиція Америки нагадує позицію головного героя з рекламного ролика: «Ви ще порушуєте демократію? Тоді ми йдемо до вас!» Або: «Ви ще не бажаєте погоджувати свої бізнес-інтереси з американськими? Тоді ми йдемо до вас!»

З великою часткою імовірності можна прогнозувати подальші кроки Сполучених Штатів. Наприклад, початок широкомасштабної кампанії у Венесуелі – одному з головних експортерів нафти. Уже зараз у ЗМІ з’являються повідомлення про порушення прав людини в цій латиноамериканській країні – члені ОПЕК. Перебування при владі в США представників нафтових картелів «Shevron/Tехасо» і «Hаllуburtоn» є каталізатором підвищеної уваги офіційного Вашингтона до нафтових родовищ.

Що стосується арабського фактора, не варто сподіватися на опір арабського світу американській експансії. Лівія, Сирія, Йорданія, Саудівська Аравія та інші держави арабського світу вже шанобливо схилили голови перед американською міццю і навряд чи найближчим часом зможуть об’єднати свої сили для протистояння США – публічне «шмагання» Саддама Хусейна виявилося досить повчальним.

Ще один важливий момент. Сполучені Штати можуть впевнено й успішно воювати з двома типами супротивників – або з рудиментами старої комуністичної системи і її сателітами (Мілошевич, Хусейн), або зі штучно створеними «віртуальними» ворогами (бен Ладен, мулла Омар, рух «Талібан»). Саме тому ошелешив американців молодий мулла Моктади ас-Садр, котрий сьогодні підняв шиїтське повстання в Іраку. Ас-Садр не вписується в концепцію, випадає з гри. Ви помітили паніку в промові американського представника в Іраку? «Ас-Садр стоїть поза законом. Він протиставив себе коаліції, Америці, урядові». Хоча реально ас-Садр нікому не протиставлявся – він просто з патріотичних мотивів почав збройну організовану боротьбу з агресорами. Поки шиїти виступали розрізненими групками – вони не лякали американців. Тепер у них є вождь, який через короткий час може перетворитися в іракського аятолу Хомейні.

А що ж Україна? При всій вбогості вибору і при всій обмеженості маневру в сучасному світі, вона приречена найближчим часом гойдатися між Росією і Сполученими Штатами, зазнаючи впливу як однієї, так і другої сторони. Спроба «інтелектуальної втечі в Європу» провалилася: сподівання, що Європа прийме нас, поставивши крапку в наших геополітичних хитаннях, марні. Україна існуватиме як незалежна держава невизначено довго – але водночас їй гарантована доля буфера і репрезентанта американських інтересів на кордоні з Росією і російських інтересів в Східній Європі.

Для Сполучених Штатів Україна – частина «сірої зони», у якій щось копошиться, щось рухається, живе своїм життям. Америка не дуже цікавиться цим життям – вона підживлює його, вкидаючи в цю сіру зону (а до неї відноситься не тільки Україна, але й увесь «третій світ») гроші. Коли ж життя в сірій зоні активізується і йде не за американськими сценаріями – в сіру зону замість грошей летять бомби. Концепція гранично проста.

Росія відносить Україну до пострадянського простору, населеного «єдиною спільністю людей» переважно з російською мовою спілкування. Росія також не до кінця розуміє, що відбувається на цьому просторі. Вона вигадує різноманітні схеми для контролю цього простору, впроваджуючи то інтеграційні (СНД, ЄЕП), то сепаратистські (Крим, Аджарія, Абхазія, Наддністрянщина) схеми. При цьому у випадку, якщо – всупереч російським сценаріям – на пострадянському просторі активізується життя, у хід також можуть бути пущені установки «Град» та інше, більш сучасне озброєння.

Чи зможе Україна знайти свій, третій шлях в геополітиці? Це залежить від двох факторів: по-перше, від готовності жити в умовах геополітичного протистояння «на два фронти». По-друге – від того, чи з’явиться у нас свій Моктади ас-Садр

Сергій Цоколенко

Джерело: Сергій Цоколенко

Теги:

Версія для друку
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Партнери портала

Price.ua - сервіс порівняння цін в Україні
Архів Експорт Інформатор Про нас / Контакти

   Copyright © 2016 Коментарі: Всі права захищені.

Яндекс.Метрика Система Orphus