УКРАЇНА

09:55

11.12

матеріали по темі:

Влада

До нас приїхав Ердоган!

0

Не встигли відлунати звуки урочистих маршів на честь президента Республіки Польща Олександра Кваснєвського, як Україна прийняла ще одного високого гостя. 1 квітня, пізно ввечері, у Бориспільському аеропорту приземлився літак турецького прем’єр-міністра Реджепа Таїпа Ердогана. Традиційно ми недооцінюємо східний вектор, а даремно: візит Ердогана може стати знаковим для зовнішньої політики України.

Ми досить довго придивлялися один до одного – Україна і Туреччина. Кордон, що проходить по Чорному морю, якось мало сприймається. Нашій свідомості потрібні очевидні кордони, які можна пощупати, – з колючим дротом, з прикордонним псом Алим і з незмінним сержантом Карацупою, готовим у будь-який момент затримати порушника. Кордон, що проходить по воді, – це нібито і не кордон. Туреччина більшістю з нас сприймається як далека екзотична країна з дешевими товарами, які перекочовують на прилавки наших базарів і магазинів, а також як край, де приємно відпочивати влітку. Туреччина – це, в першу чергу, Анталія з її пляжами і руїнами давньогрецьких анатолійських храмів. Це Стамбул з його мінаретами і мечетями. Це – розвинута інфраструктура туристичної галузі.

Як політичний і економічний партнер Туреччина сприймається мало. Нам подавай Європу. Або Америку. Найбільш несвідомим – подавай Росію. Чомусь жоден політик не говорить про турецьку орієнтацію України та про стратегічне партнерство між Туреччиною і Україною. А такі розмови – нехай і на дозвільному рівні – цілком доречні.

Почнемо з того, що в України і Туреччини найменша кількість геополітичних і стратегічних протиріч. Усі протиріччя були розв’язані в далекому минулому – у часи Богдана Хмельницького. Вже гетьман Петро Дорошенко надавав перевагу турецькій орієнтації і намагався максимально використовувати турецький фактор у зовнішній політиці своєї держави. Пізніше гетьман Пилип Орлик використовував турків для боротьби проти Петра Першого: у 1710 році, під час Прутської кампанії, українські і турецькі війська оточили Петра і готові були взяти його в полон і відправити в Стамбул як почесного бранця, але Петро, давши хабара великому візирові, відкупився і вискочив з невеликим загоном з пастки. Великий візир позбавився голови, Україна – незалежності, Туреччина невдовзі втратила вплив на Північне Причорномор’я...

В України і Туреччини чимало спільних історичних героїв. Усі знають історію Роксолани (Настасії Лісовської), котра стала дружиною султана Сулеймана IV і протягом трьох десятиліть впливала на зовнішню і внутрішню політику Порти. Менш відома історія Михайла Чайковського, шляхтича з села Халчинець на Київщині, який у 1848 році прийняв іслам і нове ім’я Садик-Паша, під яким і увійшов в історію. Один із засновників ідеї слов’янської єдності і палкий українофіл, Садик-Паша домігся від султана відродження на території Туреччини козацьких військових формувань. Він отримав дійсні запорізькі корогви та інші реліквії, необхідне фінансування і невдовзі створив три козацьких полки, які брали активну участь у російсько-турецькій війні 1854 – 186 років. Ще менше відома історія Осипа Букшованого, сотника Січових Стрільців, який у 1915 році потрапив у полон до російської армії. Висланий у табір у Ташкенті, Букшований втік, довго мандрував пустелями Середньої Азії, а потім очолив загін курдів. Згодом став на чолі курдського повстання. Після придушення повстання добровільно здався турецькій владі і попросився на фронт. У складі турецьких частин, що прибули в Галичину на допомогу австрійської армії, повернувся в рідні краї. Чомусь забувається, що в 1918 році Туреччина і УНР підписали в Бресті мирний договір, а за якийсь час обмінялися послами. Туреччина була державою, яка найдовше не визнавала радянську владу в Україні і заявляла про визнання УНР – до 1923 року.

Але існує один момент: цивілізаційний бар’єр. Бар’єр, через який Туреччина сприймається як щось чуже Україні. Ми, виховані на християнських цінностях, досі з підозрою ставимося до носіїв іншої релігії і іншої культури. І навіть той факт, що в Україні присутній потужний ісламський фактор (кримські татари, татари Донбасу тощо), не є аргументом. Більшість сприймає іслам як щось далеке і чуже.

І Туреччина, і Україна – це держави, які знаходяться на рубежі цивілізацій. Не слід забувати про те, що Туреччина це не тільки азіатська, але й європейська держава. Туреччина, як і Україна, претендує на вступ до Європейського Союзу. Перед Туреччиною, як і перед Україною, ставлять певні бар’єри і ставлять під сумнів готовність до повноцінного членства в ЄС. Наприклад, Європейський Союз протягом тривалого часу переносить дату початку переговорів про вступ Туреччини до ЄС. Те саме стосується і України. І Туреччині, і Україні докоряють порушенням прав людини. У Брюсселі розуміють одне: якщо завтра дадуть добро на вступ Туреччини до ЄС, то не буде жодних підстав відмовляти Україні. Тому Туреччина може стати найближчим партнером України на шляху вступу до ЄС. Спільна мета об’єднує. А якщо їх декілька...

Ситуація навколо Гути Ченстохова ставить під сумнів роль Польщі як найближчого стратегічного партнера України. Польща виконала свою місію у розвитку України. Раніше Польща потрібна була як міст між Україною і ЄС. Наразі Україні потрібен сильний союзник і попутник, з яким можна було б рухатися до спільної мети. Туреччина прекрасно підходить для такої ролі. По-перше, Україна і Туреччина не мають територіальних претензій одне до одного. По-друге, Туреччина – це член НАТО. По-третє, Туреччина – це ключ до зміцнення і розвитку ідеї Балто-Чорноморського співробітництва. По-четверте, українсько-турецьке співробітництво – це можливість більш активно впливати на кавказьку і балканську політику. По-четверте, без Туреччини і України неможливе ефективне втілення євроазіатських геополітичних моделей. Будь-яка задекларована Росією модель євроазіатського співробітництва без України і Туреччини буде неповною. У випадку союзу між Туреччиною і Україною – будь-яка євроазіатська модель перестає бути монополією Росії. Зрештою, і Туреччина, і Україна можуть претендувати на роль «глашатаїв інтересів США в регіоні».

Зараз на порядок денний виходить питання про турецько-українське зближення заради співробітництва в Чорному морі. Справа в тім, що існує позиція окремих держав-членів НАТО і ЄС щодо контролю над акваторією Чорного моря. Основним лобістом цього плану є Румунія, яка, в разі втілення плану, підсилює свою присутність у Чорному морі. Туреччина і Україна пропонують план, відповідно до якого вони будуть здійснювати спільний контроль і виступатимуть як гаранти стабільності в регіоні.

Отже, протиріччя між Туреччиною і ЄС та між Україною і ЄС подібні. Водночас Туреччина і Україна намагаються проводити аналогічну політику відносно Росії. З одного боку, існують геополітичні протиріччя між Туреччиною і Росією та Україною і Росією. З іншого боку, Туреччина і Україна залежать від російських енергоносіїв. Туреччина імпортує 90% нафти, в основному з Росії, Саудівської Аравії, Сирії, Ірану та Іраку. Україна імпортує 85 – 90% нафти, в основному з Росії. Росія прив’язала Анкару до газотранспортної системи «Блакитний потік» - із Ставрополля в Анкару по дну Чорного моря. Росія намагається перешкодити як прямому використанню нафтопроводу «Одеса – Броди», так і будівництву нафтопроводу «Баку – Тбілісі – Джейхан». І до цього: Туреччина постійно відчуває тиск з боку Росії, яка намагається переглянути режим використання проток Босфор і Дарданелли. Росія стверджує, що прохідність проток – 200 млн. тонн нафти на рік, тим часом як Туреччина говорить про можливість екологічної катастрофи у випадку надмірного завантаження проток танкерами з нафтою. Максимальна прохідність – стверджує турецька сторона – 70 млн. тонн.

Геополітичні інтереси Туреччини часто ідуть врозріз з інтересами Росії. Наприклад, ці інтереси зіткнулися на Кавказі. Росія вдало використовує вірмено-турецькі історичні протиріччя для утримання Вірменії в орбіті свого впливу. А офіційна Анкара підтримує більш ніж тісні відносини з офіційним Баку. Помітний політичний і економічний вплив Туреччини на Середню Азію. Водночас у Росії та в решті світу розуміють: поширення турецького впливу – це сприяння розвитку конструктивних напрямків в ісламі. Туреччина далека від ісламського радикалізму і фундаменталізму. Реформи, проведені у 20 – 30-х роках ХХ століття Мустафою Кемаль-пашою (Кемалем Ататюрком) і Мехмедом Іненю, привели до створення на території Туреччини світської, європейськи орієнтованої, модернізованої держави. Саме Туреччина стала батьківщиною того напрямку в ісламі, який до кінця ХХ століття переріс в ідеологію євроісламу. Якщо завтра ослабне або зникне фактор Туреччини – відразу почнуть розвиватися і зміцнюватися радикальні форми ісламу. На тлі боротьби з тероризмом в усьому світі фактор Туреччини істотно актуалізується.

28 січня 2004 року «Уолл стріт джорнел» опублікувала статтю Таїпа Ердогана під претензійною назвою «Поки – кращий із друзів». Ердоган намагався переконати США в тому, що саме Туреччина має стати оплотом інтересів США в регіоні, пропонував свої послуги у справі встановлення демократичних норм на Близькому Сході і Кавказі, боротьби з тероризмом та врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. «Турецька демократія прагне досягти найвищого з існуючих стандартів», - резюмував Ердоган. Стаття викликала гучну критику, особливо в російській і вірменській пресі.

Останнім часом деякі турецькі аналітики на тлі невдач, що спіткали Туреччину на шляху просування в ЄС, стверджують, що при визначенні свого майбутнього курсу країні варто врахувати два істотних фактори – географічний і історичний. «Політика звичайно визначається географією», – виголошує один із принципів геополітики. У своєму недавньому інтерв’ю заступник Ердогана в керівництві партією Мехмед Дулгер сказав: «Подивімось уважно на карту. Чому б не встановити більш тісні відносини з Україною? Чому б нам не відродити, як альтернативну, програму співробітництва причорноморських держав? Крім того, існує Іран».

Географічне положення Туреччини, на думку деяких політологів, сприяє євразійській і близькосхідній стратегічній орієнтації, а також зближенню з Україною і державами Кавказу. «Якщо Туреччина недостатньо європейська країна, аби претендувати на членство в Європейському Союзі, то їй варто виступити з власними ініціативами на своїх виключно важливих задвірках», – говориться в коментарі, опублікованому у впливовій газеті Turkish Daily News. «Нехай ЄС і НАТО займаються розв’язанням власних оборонних завдань на південному фланзі. Зрештою, справа не тільки в тому, що велика частина Туреччини не знаходиться на європейському континенті, але й в тому, що країна досить далеко розташована від Північної Атлантики».

Що стосується прем’єр-міністра Ердогана, те варто врахувати, що візит в Україну починається після низки досить вдалих минулорічних візитів до Москви, Баку, Ашхабада та Астани. Також варто врахувати, що тільки два тижні назад в Анкарі побувала українська делегація на чолі зі спікером парламенту Володимиром Литвином. Тобто, це візит, продиктований взаємною зацікавленістю і спільністю геополітичних і стратегічних інтересів.

До речі, перед Туреччиною у внутрішній політиці стоять завдання, подібні до тих, що їх ставить перед собою Україна. Наприклад, український уряд заявив про реформу збройних сил. Торік Ердоган також заявив про модернізацію, реформування і – що дуже важливо – демократизацію армії. Одночасно Ердоган дав зрозуміти, що виступає за підвищення авторитету армії і поліпшення її економічного стану. З цього приводу військовим відомствам України і Туреччини можна обмінятися досвідом і окреслити спільні програми дій.

Особливо цікаво Таїпу Ердогану буде зустрітися і поспілкуватися з українським колегою Віктором Януковичем. У Таїпа Ердогана і Віктора Януковича чимало спільних рис. Вони – представники одного покоління (Ердогану – 50 років, Януковичу – 52). Вони приблизно однакові на зріст і вагою – обидва, як кажуть, «велетні». Обидва очолюють партії, які претендують на звання «партії влади»: Янукович – Партію регіонів, Ердоган – партію «Справедливість і процвітання». Обидва – політики з іміджем «твердих адміністраторів». Обидва очолюють уряди трохи більше року. Партія Ердогана здобула підтримку на виборах 3 листопаду 2002 року і сформувала Кабінет у березні 2003. Янукович прийшов до влади 21 листопаду 2002 року і став повноцінним прем’єром (із затвердженою Програмою дій) у квітні 2003-го. У випадку Януковича опозиція заявляла, що він не має права обіймати високу державну посаду через дві судимості. У випадку Ердогана – що він не може бути прем’єром через дії, які сприяли роздмухуванню міжнаціональної і релігійної ворожнечі. Нарешті, цікавий нюанс: обоє – і Янукович, і Ердоган - у червні минулого року потрапили в автомобільні катастрофи. В обох випадках постраждали автомобілі кортежу, а прем’єри залишилися неушкодженими.

Отже, почався візит, який може відкрити нову сторінку в українській геополітиці і накреслити новий вектор в українській зовнішній політиці. Наявне зближення Києва і Анкари. Це може викликати тривогу в Москві і Брюсселі. Москва боїться посилення Анкари, відчуваючи традиційну конкуренцію на південному напрямку. Брюссель боїться «об’єднання ізгоїв» і посилення позицій США в регіоні. Зрозуміла зацікавленість підштовхує Україну і Туреччину до зближення. Головне – не комплексувати. Головне – перебороти стереотипи і цивілізаційні бар’єри. Головне – робити неординарні кроки в політиці і голосно заявляти свої претензії і свої інтереси.

Марко Ткачук

Джерело: proUA

Теги:

Версія для друку
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Партнери портала

Price.ua - сервіс порівняння цін в Україні
Архів Експорт Інформатор Про нас / Контакти

   Copyright © 2016 Коментарі: Всі права захищені.

Яндекс.Метрика Система Orphus