УКРАЇНА

01:01

24.02

Вперше про Голодомор в тоді ще УРСР заговорили в 1980-х

Вперше про Голодомор в тоді ще УРСР заговорили в 1980-х

Як виживали українці під час Великого голоду

0

В 1932-1933 році в їжу пішло буквально все, а «вилиті» ховрашки вважалися ледь не делікатесом

Цього року Україна відзначає сумну річницю – цієї осені виповнюється рівно 80 років з початку Голодомору 1932-1933 років в Україні. Не зважаючи на давність події, назвати закритою цю сумну сторінку української історії неможливо. Навколо причин і винуватців тої трагедії і досі точаться запеклі дискусії, а сама згадка про голод закарбувалася в пам’ять сучасних українців вже на підсвідомому рівні.

На сьогодні історія Великого голоду, як його називають в народі, вже не така закрита й утаємничена, як за радянських часів, коли про нього воліли не те, що не згадувати, а буквально забути. Є розсекречені документи, дослідження, спогади... В День пам´яті жертв Голодомору «Коментарі», базуючись на словах очевидців, пропонують згадати, як саме українським селянам вдалося пережити ті страшні часи.

«Настав голод. А голод – це жах. Людина хоче їсти, а їсти нічого. Хто не порізав худобу – гинули. А їсти хотілось. Було, закопають дохлу корову, а вночі її дістануть, розрубають, зварять та поїдять. А ще варили траву, потім їли. Люди одразу не вмирали, а спочатку пухли. Не тільки голод дошкуляв, а ще й холод. В хатах майже не топили печей, бо нічим було топити».

***

«Зимою було важче, а коли настало літо, то стало трохи ліпше. З’явились різні рослини. Мама ходила на роботу. Колгосп організовував триразове харчування для тих, хто працював у полі. Ввечері вона завжди приносила мені суп та шматочок хліба. Я її чекав з нетерпінням, пухнучи з голоду. Але ж вона приносила мені свою вечерю… Коли я їй пропонував поїсти разом зі мною, вона говорила, що не голодна».

 ***

«Я з матір′ю ходила на гору збирати божу лапшу, це були такі кущі рослини, які схожі на сучасну лапшу. Потім ми її кидали в молоко і їли. На щастя, в нас тоді була корова. Мій батько міняв телят на макуху. Він працював в той час на цегляному заводі. Мати мала багато хусток, які міняла на висівки. Але це було невигідно, адже, щоб мати дванадцять блюдець висівок, потрібно було віддати цілу шаль».

 ***

«Під час голодомору мій батько почав пухнути від голоду і сказав матері: «Давай я сходжу до кладовища і повиливаю ховрашків.» Ховрашки – це такі тваринки, схожі на кролів, які жили в норах, і щоб їх зловити, брали відро води і виливали в нору, а коли ті вибігали, їх ловили, смажили і їли. Але мати була не згодна з батьком. Вона гидувала їх їсти. Коли батько їх приніс, мати розплакалась, але він спочатку заховав їх, а потім все одно з′їв».

 ***

«Їли мерзлу картоплю, буряки. Мама ходила в поле з тяпкою, сокирою, там залишались нескошені колоски, так вона їх діставала з-під мерзлої землі та снігу. Потім вона їх сушила товкла, подавала на вечерю, але від того не наїдалися, і на другий день були зовсім голодні. Було 3 дітей, одне вмерло з голоду».

 ***

«Крім мене у батьків було 8 дітей. Я – найстарша. Сім’я наша до колгоспу не вступила. У батька були і коні, і вівці, і корова, і птиця. А восени 1932 року, коли батьки були в полі, прийшли комсомольці і забрали всю худобу, птицю та вигребли все зерно та овочі. Залишилася сім’я узимку з порожніми сараями та засіками.

Я гарно вишивала. От вишию рушник, а батько його виміняє на харчі. Хоч трішки, але ж таки їли. Та скоро закінчилися і полотно, і нитки. Виміняли з хати все, що можна було. Ото і настав голод. У колгоспі стала взимку дохнути худоба. Її вивозили за село на скотомогильник. Вночі батько, як і інші односельці, піде, настругає мерзлої дохлятини, мати наваре та й їмо. Ось дізналися у колгоспі про це і поставили сторожів охороняти дохлу худобу, щоб люди не брали. Їли кору з берести, жолуді, пташок, намагались товкти качани з кукурудзи і пекти з них коржі. Пекли на олії із свиріпи, а вона така гірка… Та все одно за зиму 1932 – 1933 років померли батько і 5-ро дітей».

 ***

«У їхній сім’ї було 7-ро чоловік. Батько працював на млині, була корівка. Наче б голод сім’ї не загрожував, але молоти на колгоспному млині було нічого, та й корова взимку доїтися перестала, бо нічим було її годувати. Ділили люди полову з коровою порівну. Собі запарять і їй у ясла покладуть. Треба корівку до травички дотягнути, щоб не здохла. Гілки на деревах ламали корові, а собі кору здирали».

 ***

«Це люди були з нашого села – активісти. Забрали бочку із зерном, бочку з мукою, горох, квасолю, все-все що було. Добре у мами була сестра, а її чоловік був добрим столяром. Працював, йому платили хто чим міг. Вони з нами і ділилися. Так до весни і дотягли. А весною мама просила братів назбирати листя з корийчика (дерево), сушила його, на решеті перетирала, кидала у воду, замішувала і пекла хмелики. А потім у колгоспі пішли бурячки, так ми і вижили».

 ***

«Мої мама й тато працювали в колгоспі, їх там годували, але додому нічого не давали. Та мама умудрялася ховати хліб у пазуху і приносила нам. Представники сільської ради забирали не тільки продукти, але й одяг, і навіть рушники та вишиванки. А після збору врожаю, в поле посилали людей, щоб вони збирали втрачені колоски та здавали їх у колгоспи. В їжу вживали лободу, грицики, кульбабу, але це все пізньою весною та влітку».

 ***

«Тим сім’ям, у яких було мало дітей, було набагато легше вижити. Були випадки, коли люди ділилися, хто чим міг. Також їли жолуді, дику цибулю, бересту (її мололи і пекли хліб), до дикого салату додавали олію з насіння дині. Мене пригощали сусіди, я й зараз пам’ятаю смак того хліба, який був змащений олією і посипаний сіллю».

 ***

«Голодомор розпочався раніше в селах, більш віддалених від залізниці. З наступом морозів спав потік людей у село, які просили їжі, люди пішли в поле за буряками. Люди ходили в поле до скирт з соломою, перевіювали полову і перебирали солому в пошуках зернин хліба. За світовий день вони приносили оберемок пустих колосків, які сушили на печі, а вранці товкли в ступі, додаючи сушені очистки від картоплі та кісточки від вишень і терну. З одержаного борошна випікали коржі, після вживання яких людей мучили болі у шлунку. З наступом весни 1933 року пішли в хід листя і коріння різних дерев і трав, яке сушили, а потім товкли в ступі. Були випадки, коли селяни знаходили на своїх городах померлих людей, які виривали із землі посаджену картоплю, їли її сирою і помирали».

 ***

«Забирали у нас все. Нічого не було ні їсти, ні одягнути чи взути. Картопля, правда, була. Не забирали. Напечуть картопляників, буряка натруть. Ото і їжа наша. Що таке хліб, не знали. Було 6 курочок – ото і все хазяйство. М´ясо нам і не снилося. Мати дістала зі свого сундука речі та пішла в Росію, в Курськ, наміняла там крупців – тим і харчувалися, так і виживали Діти в дит′яслі ходили і помирали там дуже багато. Нагодують їх якоюсь баландою, вони і захворіють».

 ***

«Не було нічого їсти. Лопуцьки їли, молочай, лазили на бересток по листя, їли сирим, ні варили, ні сушили. Я до дитячого садка ходила, бідова була. На подвір’ї бересток ріс. Захочу їсти, було залізу на дерево і сиджу, їм листя. Ще врятувало те, що батько був конюхом. Їм давали по 500 грамів хліба. Як принесе той хліб та молочка пляшечку – ото радощів було! Не розуміли, що то було на десятьох: 8 дітей, батько та мати».

 ***

«Ходили в поле, збирали різні корінці, буряки, що залишились у полі, ставили в піч: варили або пекли. Коли настала зима, люди почали пухнути з голоду, помирати. Хто був сильніший, ходив у поле шукати мерзлу картоплю, буряки, а також ловили ховрахів. Виживали одиниці – ті, в кого лишилася корова. Одного разу стався такий випадок: ходив по селу хлопчик, просив їсти. Люди бачили, що зайшов до однієї родини, а звідти більше не вийшов».

 ***

«Голодували дуже. Картоплі і тієї не було, а про борошно і годі говорити. Бересток чухрали, сушили, товкли і пекли коржики. Бігали на горби і ховрахів виливали, їли їх, майже не розчиняючи. А ще бігали граків драти, тоді їх багато було – ото й все. Батько працював, давали йому 100 г зерна на трудодень».

 ***

«Їли, що прийдеться, аби чимось шлунок набити. Бересток, молочай, свиріпу рвали та ще ж картопля, буряк на городі були. Собак, кішок по селу поїли-жодної не залишилося. Миш та крис варили. Вкинуть з усім в кип’яч на пару хвилин. Так з усім і їли аби що-небудь. А ще кістки з дохлої скотини на вигоні збирали, палили їх. А коли вдавалося ховраха спіймати, то вже свято було!»

 ***

«Ми з сестрою паслися. Весна булла голодною, але зеленою. Їли лопухи, щавель, калачики, кукурудзу, білу акацію и ще якийсь бур’ян. Намагалися все це дати малому брату, але він цієї їжі не брав. За кілька днів його не стало.

 ***

«Недалеко від нашої хати була миловарня. Там переробляли одхлих домашніх тварин і для когось варили мило. Мати часто посилала мене ставати в чергу за кінськими кістками. Їй видавали установлену норму кісток, з яких вона варила нам юшку. Виварені кістки мати розбивала, товкла їх в ступі і таємно перемелювала на сусідських жерновах. Додала перевіяної полови, сухого листя, якигось жмиху, натирала воском сковородку і випікала з тієї суміші коржики, котрі завжди були підгорілі і розсипалися. Ми жменями ковтали ті кріхи. Після такої «їжі» в животах були різький біль, вони розбухали».

Зі спогадів очевидців Голодомору 1932-1933 років, опублікованих на сайті svatovo.ws

Теги:

Версія для друку
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Партнери портала

Price.ua - сервіс порівняння цін в Україні
Архів Експорт Інформатор Про нас / Контакти

   Copyright © 2016 Коментарі: Всі права захищені.

Яндекс.Метрика Система Orphus